"У ріднім позахмар'ї" - вірш Людмили Плєвако (читає автор)

У ріднім позахмар’ї
В прихованім від людства позахмар’ї,
Далеко-предалеко, вище зір,
Де розстелились простори безкрайні,
Біліє дім, красою тішить взір.
Довкола - краєвиди чарівливі,
Садів буяння, затишок дібров.
Там огортають кожного дбайливі
Цілющий спокій, світло і любов.
У домі тім усі ми час від часу
Буваємо як душі, без убрань.
У пошуках гармонії й балансу
Літаємо до нього без вагань.
Ми линемо до джерела, додому
У мареннях, у мріях, уві сні.
Будуємо маршрути підсвідомо,
Пригадуючи обриси ясні.
Лишивши маячню й гризоти марні,
Струсивши їх, немов дорожній пил,
Знаходимо у ріднім позахмар’ї
Те місце, що ховає небосхил.
Наповнюємось силами й любов’ю,
Звільняємось від болю і страхів,
Загоюємо рани нетипові,
Вивчаємо своїх діянь архів.
У домі тім є й ті, кого ми знали,
Хто вже пройшов свою життєву путь,
Із ким пліч-о-пліч часом крокували,
Про кого в серці спогади живуть.
Вони за нами потайки слідкують
І тішаться, коли радієм ми,
Все бачать, попри відстані, і чують
Звертання наші й щирі молитвú.
Вони нам сиплють сяйво з позахмар’я,
Підказки найпотрібніші дають.
Без осуду й суворого повчання
Поради цінні знаками нам шлють.
Вони усе чудово розуміють
І просто сподіваються, що ми,
Наперекір життєвим вереміям,
Залишимося гідними людьми.
Не будемо дарма гнівити долю
На стежечках вертливих і слизьких,
Наповнимо цілющою любов’ю
Своє життя й життя своїх близьких.
© Людмила Плєвако, 13.05.2024