Низенький укл1н автору! Шкодую,до так поздно в1дкрила цього прекрасного письменника...Раньше дуже звехньо ставилась до укра1нських радянських автор1в. Зараз все зм1нилося... В1йна зм1нила... ❤️🙏❤️
Я не жив в Україні років сорок, із задоволенням слухаю твори наших письменників, особливо патріотів. Заново поринаю свідомо у дитинство. Творчість Г. Тютюнника особлива. ДЯКУЮ автору щиро!
Я виходжу з-за клуба, в новенькому дешевому костюмі (три вагони цегли розвантажив з хлопцями-однокурсниками, то й купив) і з чемоданчиком у руці. І перше, що бачу-хату Карпа Яркового. А перед нею- молоденька сосна рівними рядочками на жовтому піску. На ґанку Карпової хати стоїть Марфа Яркова і веде мене очима. Вона стоїть без хустки, сива, пишноволоса - колись її волосся сяяло проти сонця золотим, тепер не сяє. Видно, думаю собі, волосся умирає раніше, ніж людина… Підійшовши ближче, я вклоняюся Марфі й кажу через молоденьку сосну; - Здрастуйте, тітко. Марфа ворушить губами І проводжає мене далі, аж доки я не увійду в сосну “велику” (у нас її називають ще: “та, що твій тато садив”). Дома мене стрічає мама, радіє, плаче і підставляє мені для поцілунку сині губи. - Мамо, - питаю після того, як куці студентські новини розказано (сесію здав, костюм ось купив), - а чого тітка Марфа Яркова на мене так дивиться? Мама довго мовчить, потім зітхає і каже: - Вона любила твого тата. А ти на нього схожий… Марфа - тоді її в селі за маленький зріст звали “маленькою Марфою” - знала, що лист від тата приходить раз на місяць. Вона чула його, мабуть, ще здалеку, той лист, мабуть, ще з півдороги. І ждала. Прийде до пошти, сяде на поріжку - тонесенька, тендітна, в благенькій вишиваній сорочині й рясній спідничині над босими ногами - і сидить, сяє жовтими кучерями з-під чорної хустки: втекла від молотарки або від косаря, за яким в’язала, або з лук, де сіно скиртують. Сидить на поріжку і обриває пелюстки на ромашці, шепочучи: “Є - нема, є - нема, є…” Коли з пошти виходив наш поштар дядько Левко - височенний, худющий, як сама худорба, з брезентовою поштарською сумкою через гостро підняте вгору плече, Марфа підхоплювалася йому назустріч і питалася тихо, зазираючи знизу в його очі: - Дядечку Левку, а од Мишка є письомце? - Нема,- одказував Левко, блукаючи очима поверх золотого Марфиного волосся, що вибилося з-під чорної хустки. - Не брешіть, дядечку. Є… - Ну - є! Є…так не тобі, а Софії. - Дядечку Левку! Дайте я його хоч у руках подержу… - Нельзя. Чужі письма нікому давати не можна. Заборонено. - Я тільки в руках подержу, дядечку, і оддам. Сині Марфині очі запливають слізьми і сяють угору на дядька Левка - ще синіші. Левко озирається довкола, зітхає немічно худими грудьми і манить Марфу пальцем за пошту. Там він дістає із суми конверт і простягає Марфі: - На. Тільки нікому не кажи, що давав, бо за це… виженуть мене. - Ні-ні-ні, дядечку! - аж похлинається від щирості Марфа. - Ось вам хрест святий! Вона хапає з Левкових пучок листа - сльози рясно котяться Їй по щоках - пригортає його до грудей, цілує в зворотну адресу… -Чорнила слізьми не розмаж,-каже Левко і одвертається: жде. Марфа, якщо поблизу не видко людей, нескоро віддає йому листа, мліючи з ним на грудях, і шепоче, шепоче… - Ну, от бачте, нічого я йому і не зробила… Тепер несіть Софії. Я ж нічого йому не зробила… Спасибі, дядечку, рідненький… Нате вам осьо, вип’єте за його здоров’я. Вона дістає з-за пазухи пожмаканого карбованця і вкладає Левкові в долоню. - Хіба що за його здоров’я,- бурмотить Левко,- а так зроду не взяв би… І чимчикує в село, наставивши вгору гостре плече з Порожньою майже сумою (тоді не дуже-то люди писали один одному). А Марфа біжить на роботу, птахою летить, щоб дов’язати до вечора свої шість кіп - і вітер сушить - не висушить сльози в її очах. - А хто вам про це розказував, мамо? Дядько Левко? - Ні. Він мовчав. Сама бачила й чула. Я теж-бо за нею слідкома з роботи тікала. Отуди ярком, ярком - і до пошти. Дивлюсь, а вона вже на поріжку сидить, жде… Вона щораз перша вгадувала, коли тато обізветься. - І ви на неї не сердилися? - У горі, сину, ні на кого серця немає. Саме горе. - А як же то - вона вгадувала, а ви - ні? - Хтозна, сину. Серце в усіх людей неоднакове. В неї таке, бач, а в мене таке… Вона за тата набагато, молодша була. Йому тридцять три, а їй дев’ятнадцять. Два годочки прожила з Карпом своїм і нажилася на сто. Тато ж… він якось і не старів, однаковий зоставався і в двадцять, і в тридцять годочків… сокіл був” ставний такий, смуглий, очі так і печуть чорнющі! Гляне було-просто гляне і все, а в грудях так і потерпне. Може, тому, що він рідко піднімав очі. Більше долонею їх прикриє і думає про щось. А востаннє як бачила його (ходила з передачею аж у Ромни, їх туди повезли), то вже не пекли, а тільки голубили- такі сумні. Дивиться ними - як з туману. Вони до нас на посиденьки ходили, Карпо і Марфа. Щовечора. І гомонимо бувало втрьох або співаємо потихеньку. Тато баритоном, а я другим йому помагаю, а Марфа першу веде. Голосок у ней тоді такий був, як і сама вона, ось-ось наче переломиться, ну, ловкий. А Карпа хоч викинь. Сидить у стелю дивиться. Або у вуса дме, то в один, то в другий - розпушує. То я йому галушок миску гарячих (він їсти страх любив), ложку в руки - їж, Карпе! І тьопає, як на себе кидає. Ми співаємо, а він вусами пару з миски ловить та сопе так, що каганець на столі як не погасне. “Я,- каже,- картоплю в галушках люблю. Картоплі треба більше кидать у галушки”. Товстопикий був, товстоногий. І рудий - матінко ти моя… Як стара солома. Марфа проти нього-перепілочка. Ото гляне було, як він над галушками катується, зітхне посеред пісні й одвернеться, а сльози в очах, наче дві свічечки голубі. До тата… Я ж бачу. А він затулить надбрів’я ‘ долонею і співає. Або до тебе в колиску всміхається та приколисує легенько. - Ти, Михайле, кажу, хоч би разочок на неї глянув. Бачиш, як вона до тебе світиться. А він: - Навіщо ж людину мучити, як вона й так мучиться? Очі мамині сухі, голос ані здригнеться, і я чую за ним: спогади її не щемлять їй і не болять - вони закам’яніли. Останній лист від тата “Софіє! Соню! Учора дав мені товариш скалку од дзеркальця, я глянув на себе і не впізнав. Не тільки голова, а й брови посивіли. Зразу подумав: може, то іній (це надворі було), тернув долонею - ні, не іній… Більше не дивитимусь. Часто сниться мені моя робота. Наче роблю вікна, двері фільончасті, столи, ослони. І так мені руки потім засверблять, що, буває, ложки хлопцям ріжу на дозвіллі. А руки як не свої… Ти питаєш, як нас годують, як одягають на зиму. Годують такою смачною юшкою, що навіть Карпо Ярковий п’ятнадцять мисок умолотив би, ще й добавки попросив! Вдяганка звичайна, селянам до неї не звикати. Сю ніч снилася мені моя сосна. Це вона вже досі в коліно, а може, і вища. Сосна - а за нею річки синє крило. Ні ти, ні синок, мій колосок, чогось давно не снитесь, тільки привиджуєтесь. Сусіда мій по землянці молиться уві сні, а Бога не називає. До кого молиться?… Соню! Не суди мене гірко. Але я ніколи нікому не казав неправди і зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках Зінківських бандуристочка сліпий, послав три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір несходиму, а чи впадуть од морозу. (“Сибір неісходиму” було нерішучою рукою закреслено густим чорним чорнилом, а вгорі тою ж рукою написано знову: ”Сибір неісходиму”.) Сходи, моя єдина у світі Соню! Може, вона покличе свою душу назад, і тоді до мене хоч на хвильку прийде забуття. Обіймаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму… ” Коли се було… А я й досі думаю: “Як вони чули одне одного - Марфа і тато? Як?…” А ще думаю: “Чому вони не одружилися, так одне одного чуючи?” “Тоді не було б тебе - шумить велика “татова” сосна”.
чому в записі "трикутник" замість слова "конверт"? В авторському тексті "Там він дістає із суми конверт і простягає Марфі". Це що якийсь інший варіант?
Щедра Мова ДАРами Образів!!! :) Життя - ПРАВДА. Життя - ПРАВдивий ДАР. Про Щастя і Біль... Біль то є мова Бога. "Для ЧОГО?" - це не про дітей і не про статки. "Для ЧОГО?" - це про радість і щастя, які творець поселив у людських душах, це про освітлене вдячністю Творцю життя людини. Це про чуйність кожного до кожного, бо те, найдорожче, що від Творця, є у кожному, і саме про це потрібно насамперед пам'ятати, живучи, спілкуючись поміж собою. Тоді не буде лиха, не буде воєн, а буде добре і щасливе у силі радості життя. Життя - ПРАВДА. Життя - ПРАВдивий ДАР. Дар справжній і безцінний. Такий, який є у природі. Трава, квіти, листя щороку гинуть і не запитують: "За що?", - І щороку сила радості їх відроджує для життя. "РАдій і Дій!" - Вчив найкращий Вчитель ПРАВди Петро Утвенко, бо Ясновидець і все чисто бачив, навіть Причинно-Наслідкові Зв'язки ПоДій і повчав говорити людям ПРАВду задля гармонії Світу!.. :) ... Далі тут: facebook.com/VolodyMYR.STESHENKO/posts/737152046634909
![KFF Singapore Badminton Open 2024 | Alfian/Ardianto (INA) [7] vs. Liang/Wang (CHN) | QF](http://i.ytimg.com/vi/g0QGafkoT2o/mqdefault.jpg)
Слухаю,плачу,яка ж ти любове не впізнана в іншому...😢❤ Дякую,так добре чути мову нашу,ніби в дитинство повернулася.
Низенький укл1н автору! Шкодую,до так поздно в1дкрила цього прекрасного письменника...Раньше дуже звехньо ставилась до укра1нських радянських автор1в. Зараз все зм1нилося... В1йна зм1нила... ❤️🙏❤️
Скільки слухаю - наче джерельну живлющу воду п'ю. Усе геніальне - просте.
Неймовірно !Дуже гарно, дуже. А музичний супровід НАВПАКИ - заворожує, здається, що то так звучить щось із середини...Напевно що...душа
Бездоганно написано! Чудово виконаної! Дякую!❤
Яка велика повага до любові.
Я не жив в Україні років сорок, із задоволенням слухаю твори наших письменників, особливо патріотів. Заново поринаю свідомо у дитинство. Творчість Г. Тютюнника особлива. ДЯКУЮ автору щиро!
Рідко читаю. Ще рідше слухаю... Горло стискається.
Ось і в мене так. Завжди так стискає горло, що дочитати не можу! Як сильно написано!
"Обіймаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму… "
Зворушливо .
Дякую! Дуже зворушливо...
Шедевр!!!
Я виходжу з-за клуба, в новенькому дешевому костюмі (три вагони цегли розвантажив з хлопцями-однокурсниками, то й купив) і з чемоданчиком у руці. І перше, що бачу-хату Карпа Яркового. А перед нею- молоденька сосна рівними рядочками на жовтому піску. На ґанку Карпової хати стоїть Марфа Яркова і веде мене очима. Вона стоїть без хустки, сива, пишноволоса - колись її волосся сяяло проти сонця золотим, тепер не сяє. Видно, думаю собі, волосся умирає раніше, ніж людина…
Підійшовши ближче, я вклоняюся Марфі й кажу через молоденьку сосну;
- Здрастуйте, тітко.
Марфа ворушить губами І проводжає мене далі, аж доки я не увійду в сосну “велику” (у нас її називають ще: “та, що твій тато садив”).
Дома мене стрічає мама, радіє, плаче і підставляє мені для поцілунку сині губи.
- Мамо, - питаю після того, як куці студентські новини розказано (сесію здав, костюм ось купив), - а чого тітка Марфа Яркова на мене так дивиться?
Мама довго мовчить, потім зітхає і каже:
- Вона любила твого тата. А ти на нього схожий…
Марфа - тоді її в селі за маленький зріст звали “маленькою Марфою” - знала, що лист від тата приходить раз на місяць. Вона чула його, мабуть, ще здалеку, той лист, мабуть, ще з півдороги. І ждала. Прийде до пошти, сяде на поріжку - тонесенька, тендітна, в благенькій вишиваній сорочині й рясній спідничині над босими ногами - і сидить, сяє жовтими кучерями з-під чорної хустки: втекла від молотарки або від косаря, за яким в’язала, або з лук, де сіно скиртують.
Сидить на поріжку і обриває пелюстки на ромашці, шепочучи: “Є - нема, є - нема, є…”
Коли з пошти виходив наш поштар дядько Левко - височенний, худющий, як сама худорба, з брезентовою поштарською сумкою через гостро підняте вгору плече, Марфа підхоплювалася йому назустріч і питалася тихо, зазираючи знизу в його очі:
- Дядечку Левку, а од Мишка є письомце?
- Нема,- одказував Левко, блукаючи очима поверх золотого Марфиного волосся, що вибилося з-під чорної хустки.
- Не брешіть, дядечку. Є…
- Ну - є! Є…так не тобі, а Софії.
- Дядечку Левку! Дайте я його хоч у руках подержу…
- Нельзя. Чужі письма нікому давати не можна. Заборонено.
- Я тільки в руках подержу, дядечку, і оддам. Сині Марфині очі запливають слізьми і сяють угору на дядька Левка - ще синіші.
Левко озирається довкола, зітхає немічно худими грудьми і манить Марфу пальцем за пошту. Там він дістає із суми конверт і простягає Марфі:
- На. Тільки нікому не кажи, що давав, бо за це… виженуть мене.
- Ні-ні-ні, дядечку! - аж похлинається від щирості Марфа. - Ось вам хрест святий!
Вона хапає з Левкових пучок листа - сльози рясно котяться Їй по щоках - пригортає його до грудей, цілує в зворотну адресу…
-Чорнила слізьми не розмаж,-каже Левко і одвертається: жде.
Марфа, якщо поблизу не видко людей, нескоро віддає йому листа, мліючи з ним на грудях, і шепоче, шепоче…
- Ну, от бачте, нічого я йому і не зробила… Тепер несіть Софії. Я ж нічого йому не зробила… Спасибі, дядечку, рідненький… Нате вам осьо, вип’єте за його здоров’я.
Вона дістає з-за пазухи пожмаканого карбованця і вкладає Левкові в долоню.
- Хіба що за його здоров’я,- бурмотить Левко,- а так зроду не взяв би…
І чимчикує в село, наставивши вгору гостре плече з Порожньою майже сумою (тоді не дуже-то люди писали один одному).
А Марфа біжить на роботу, птахою летить, щоб дов’язати до вечора свої шість кіп - і вітер сушить - не висушить сльози в її очах.
- А хто вам про це розказував, мамо? Дядько Левко?
- Ні. Він мовчав. Сама бачила й чула. Я теж-бо за нею слідкома з роботи тікала. Отуди ярком, ярком - і до пошти. Дивлюсь, а вона вже на поріжку сидить, жде… Вона щораз перша вгадувала, коли тато обізветься.
- І ви на неї не сердилися?
- У горі, сину, ні на кого серця немає. Саме горе.
- А як же то - вона вгадувала, а ви - ні?
- Хтозна, сину. Серце в усіх людей неоднакове. В неї таке, бач, а в мене таке… Вона за тата набагато, молодша була. Йому тридцять три, а їй дев’ятнадцять. Два годочки прожила з Карпом своїм і нажилася на сто. Тато ж… він якось і не старів, однаковий зоставався і в двадцять, і в тридцять годочків… сокіл був” ставний такий, смуглий, очі так і печуть чорнющі! Гляне було-просто гляне і все, а в грудях так і потерпне. Може, тому, що він рідко піднімав очі. Більше долонею їх прикриє і думає про щось. А востаннє як бачила його (ходила з передачею аж у Ромни, їх туди повезли), то вже не пекли, а тільки голубили- такі сумні. Дивиться ними - як з туману.
Вони до нас на посиденьки ходили, Карпо і Марфа. Щовечора. І гомонимо бувало втрьох або співаємо потихеньку. Тато баритоном, а я другим йому помагаю, а Марфа першу веде. Голосок у ней тоді такий був, як і сама вона, ось-ось наче переломиться, ну, ловкий. А Карпа хоч викинь. Сидить у стелю дивиться. Або у вуса дме, то в один, то в другий - розпушує. То я йому галушок миску гарячих (він їсти страх любив), ложку в руки - їж, Карпе! І тьопає, як на себе кидає. Ми співаємо, а він вусами пару з миски ловить та сопе так, що каганець на столі як не погасне. “Я,- каже,- картоплю в галушках люблю. Картоплі треба більше кидать у галушки”. Товстопикий був, товстоногий. І рудий - матінко ти моя… Як стара солома. Марфа проти нього-перепілочка. Ото гляне було, як він над галушками катується, зітхне посеред пісні й одвернеться, а сльози в очах, наче дві свічечки голубі. До тата… Я ж бачу. А він затулить надбрів’я ‘ долонею і співає. Або до тебе в колиску всміхається та приколисує легенько.
- Ти, Михайле, кажу, хоч би разочок на неї глянув. Бачиш, як вона до тебе світиться. А він:
- Навіщо ж людину мучити, як вона й так мучиться?
Очі мамині сухі, голос ані здригнеться, і я чую за ним: спогади її не щемлять їй і не болять - вони закам’яніли.
Останній лист від тата “Софіє! Соню! Учора дав мені товариш скалку од дзеркальця, я глянув на себе і не впізнав. Не тільки голова, а й брови посивіли. Зразу подумав: може, то іній (це надворі було), тернув долонею - ні, не іній… Більше не дивитимусь. Часто сниться мені моя робота. Наче роблю вікна, двері фільончасті, столи, ослони. І так мені руки потім засверблять, що, буває, ложки хлопцям ріжу на дозвіллі. А руки як не свої… Ти питаєш, як нас годують, як одягають на зиму. Годують такою смачною юшкою, що навіть Карпо Ярковий п’ятнадцять мисок умолотив би, ще й добавки попросив! Вдяганка звичайна, селянам до неї не звикати. Сю ніч снилася мені моя сосна. Це вона вже досі в коліно, а може, і вища. Сосна - а за нею річки синє крило. Ні ти, ні синок, мій колосок, чогось давно не снитесь, тільки привиджуєтесь. Сусіда мій по землянці молиться уві сні, а Бога не називає. До кого молиться?… Соню! Не суди мене гірко. Але я ніколи нікому не казав неправди і зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках Зінківських бандуристочка сліпий, послав три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір несходиму, а чи впадуть од морозу. (“Сибір неісходиму” було нерішучою рукою закреслено густим чорним чорнилом, а вгорі тою ж рукою написано знову: ”Сибір неісходиму”.) Сходи, моя єдина у світі Соню! Може, вона покличе свою душу назад, і тоді до мене хоч на хвильку прийде забуття. Обіймаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму… ” Коли се було… А я й досі думаю: “Як вони чули одне одного - Марфа і тато? Як?…” А ще думаю: “Чому вони не одружилися, так одне одного чуючи?” “Тоді не було б тебе - шумить велика “татова” сосна”.
Тут кілька речень нема про дерево на Сибіру, що воно там біле але сире
Дуже дякую.
Дякую за цікавий і важливий український контент. Зичу Вам процвітання і здоров'я.
Надзвичайно!!!! Як чисто і ніжно! Талановито!
музика чудова
Дуже гарно
Дякую Вам!
Краса! Дякую)
Чудовий запис!
Кто из канала на всі двісті?
Vielen Dank
Гарно...
Дякую за все!!!!!
Яким музикальним голосом співав тато
Гарно. Дякую
Дуже проникливо! Дякую!
прекрасно
Спасибо.))
чому в записі "трикутник" замість слова "конверт"? В авторському тексті "Там він дістає із суми конверт і простягає Марфі". Це що якийсь інший варіант?
пригортає його до грудей, цілує в зворотну адресу…
Моя любовь.
Щедра Мова ДАРами Образів!!! :)
Життя - ПРАВДА. Життя - ПРАВдивий ДАР.
Про Щастя і Біль...
Біль то є мова Бога. "Для ЧОГО?" - це не про дітей і не про статки.
"Для ЧОГО?" - це про радість і щастя, які творець поселив у людських душах, це про освітлене вдячністю Творцю життя людини. Це про чуйність кожного до кожного, бо те, найдорожче, що від Творця, є у кожному, і саме про це потрібно насамперед пам'ятати, живучи, спілкуючись поміж собою. Тоді не буде лиха, не буде воєн, а буде добре і щасливе у силі радості життя.
Життя - ПРАВДА. Життя - ПРАВдивий ДАР. Дар справжній і безцінний. Такий, який є у природі. Трава, квіти, листя щороку гинуть і не запитують: "За що?", - І щороку сила радості їх відроджує для життя.
"РАдій і Дій!" - Вчив найкращий Вчитель ПРАВди Петро Утвенко, бо Ясновидець і все чисто бачив, навіть Причинно-Наслідкові Зв'язки ПоДій і повчав говорити людям ПРАВду задля гармонії Світу!.. :)
... Далі тут: facebook.com/VolodyMYR.STESHENKO/posts/737152046634909
музичний супровід зайвий, відволікає.
Чому Михайло (батько) намагався не дивитися на Марфу
щоб не давати їй надію на кохання
музыка лишняя