Із циклу «В казематі» - Тарас Шевченко (читає: Богдан Ступка)

Поделиться
HTML-код
  • Опубликовано: 9 июл 2024
  • 0:00 Згадайте, братія моя
    1:22 Мені однаково, чи буду
    2:25 Н.Костомарову
    3:47 Садок вишневий коло хати
    4:40 В неволі тяжко, хоча й волі
    #shevchenko #tarasshevchenko #тарасшевченко #шевченко #kobzar #кобзар
    [Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. - К., 2003. - Т. 2: Поезія 1847-1861. - С. 11-20; 549-570.]
    Згадайте, братія моя...
    Бодай те лихо не верталось,
    Як ви гарнесенько і я
    Із-за решотки визирали.
    І, певне, думали, коли
    На раду тиху, на розмову,
    Коли ми зійдемося знову
    На сій зубоженій землі?
    Ніколи, братія, ніколи
    З Дніпра укупі не п’ємо!
    Розійдемось, рознесемо
    В степи, в ліси свою недолю,
    Повіруєм ще трохи в волю,
    А потім жити почнемо
    Меж людьми як люде.
    А поки те буде,
    Любітеся, брати мої,
    Украйну любіте
    І за неї, безталанну,
    Господа моліте.
    І його забудьте, други,
    І не проклинайте.
    І мене в неволі лютій
    Інколи згадайте.
    III
    Мені однаково, чи буду
    Я жить в Україні, чи ні.
    Чи хто згадає, чи забуде
    Мене в снігу на чужині -
    Однаковісінько мені.
    В неволі виріс між чужими
    І, неоплаканий своїми,
    В неволі, плачучи, умру.
    І все з собою заберу,
    Малого сліду не покину
    На нашій славній Україні,
    На нашій - не своїй землі.
    І не пом’яне батько з сином,
    Не скаже синові: - Молись,
    Молися, сину, за Вкраїну
    Його замучили колись. -
    Мені однаково, чи буде
    Той син молитися, чи ні...
    Та неоднаково мені,
    Як Україну злії люде
    Присплять, лукаві, і в огні
    Її, окраденую, збудять...
    Ох, не однаково мені
    VIIІ
    Н. КОСТОМАРОВУ
    Веселе сонечко ховалось
    В веселих хмарах весняних.
    Гостей закованих своїх
    Сердешним чаєм напували
    І часових переміняли,
    Синємундирих часових.
    І до дверей, на ключ замкнутих,
    І до решотки на вікні
    Привик я трохи, і мені
    Не жаль було давно одбутих,
    Давно похованих, забутих,
    Моїх кровавих тяжких сльоз.
    А їх чимало розлилось
    На марне поле. Хоч би рута,
    А то нічого не зійшло!
    І я згадав своє село.
    Кого я там, коли покинув?
    І батько й мати в домовині...
    І жалем серце запеклось,
    Що нікому мене згадати!
    Дивлюсь - твоя, мій брате, мати,
    Чорніше чорної землі,
    Іде, з хреста неначе знята...
    Молюся! Господи, молюсь!
    Хвалить тебе не перестану!
    Що я ні з ким не поділю
    Мою тюрму, мої кайдани!
    VIII
    Садок вишневий коло хати,
    Хрущі над вишнями гудуть.
    Плугатарі з плугами йдуть,
    Співають, ідучи, дівчата,
    А матері вечерять ждуть.
    Сем’я вечеря коло хати,
    Вечірня зіронька встає.
    Дочка вечерять подає,
    А мати хоче научати,
    Так соловейко не дає. /18/
    Поклала мати коло хати
    Маленьких діточок своїх,
    Сама заснула коло їх.
    Затихло все, тілько дівчата
    Та соловейко не затих.
    X
    В неволі тяжко, хоча й волі,
    Сказать по правді, не було.
    Та все-таки якось жилось.
    Хоть на чужому, та на полі...
    Тепер же злої тії долі,
    Як Бога, ждати довелось.
    І жду її, і виглядаю,
    Дурний свій розум проклинаю,
    Що дався дурням одурить,
    В калюжі волю утопить.
    Холоне серце, як згадаю,
    Що не в Украйні поховають,
    Що не в Украйні буду жить,
    Людей і Господа любить.

Комментарии • 3

  • @user-ot4ng3nz3h
    @user-ot4ng3nz3h 9 месяцев назад +2

    Чудове виконання! 😊😊😊😊

  • @LYIDMYLA
    @LYIDMYLA 5 месяцев назад +1

    ❤☀️

  • @user-sl5pg3db2t
    @user-sl5pg3db2t 2 года назад +5

    Вічна поезія!