Я військовий лікар, наразі в тилу лікую поранених. Відчуваю полегшення, що вже давно служу і не довелося робити складного вибору щодо того, призиватись чи не призиватись. З початком війни я навіть не була в шоці, зробила те, що роблю в будь-якій незрозумілій ситуації: пішла на роботу. Є про що сумувати: двоюрідний брат загинув у бою, але мучить навіть не це (врешті, його не катували і не морили голодом, він загинув швидко і так, як вважав за честь для себе), а теперішня самотність його батьків. В мене часом є відчуття провини, бо я у відносній безпеці (хоча часом і у нас щось прилітає, і ми тоді кажемо, почувши звук: о, щось йобнуло, - і продовжуємо працювати). Я бачу сенс в тому, що роблю, хоча часом геть виснажуюсь, бо об'єми роботи виросли, але більшість часу все терпимо. Вчила іноземну мову, бо планувала поїхати попрацювати за кордон, ну і з початком війни мій прогрес зупинився, бо це не в пріоритеті, сил після робочого дня нема, вистачає тільки на розваги - читання ітп. Один колега копає мене, щоб я вчилась і тренувалась - здається, він не розуміє мене, як би я не пояснювала свій стан, хоч і визнає, що всі ми живемо зараз одним днем. І страшно уявляти, у якому я стані буду на момент закінчення війни - вочевидь виснаженою. І в цьому стані мені доведеться бігом вирішувати, завершувати чи продовжувати контракт (а він різко закінчиться, бо він би вже закінчився, просто до кінця війни всі хто служив, мають служити). Спокійно обдумати все часу буде обмаль. А я вже не знаю, чого хочу, що робити і куди бігти. І як шукати нове місце, коли хочеться просто впасти і лежати? І як бути в тонусі, готуватись до мовного екзамену і різко змінювати оточення, якщо в голові каша? Коротше, і війна засмучує, і починає лякати майбутнє після війни. о війна, як це не дивно, дозволяє особливо нічого не вирішувати, а з її закінченням з'явиться багато питань.
Ох, я так захоплююсь такими людьми як ви! Ви просто сталь. А після війни дозвольте собі відпочити, потім будете навчатися, а зараз максимально дбайте про себе❤
Дякую Вам! Наші лікарі герої на своєму фронті. Не переживайте за майбутнє, якщо Ви можете впоратись з такою напругою зараз, то в мирному житті впораєтеся з будь-чим!
Дякую за Вашу працю! Дбайте про себе як можете, пийте вітаміни, не гвалтуйте себе питаннями, які поки немають відповіді. Пливіть за течією, потім буде видно. Ваша праця надзвичайно важлива, адже Ви намагаєтесь як можна менше батьків залишити без своїх синів...
Я розумію що вас лякає, зараз все зрозуміло для вас - ви робите свою дуже необхідну роботу. Після війни ви знову залишитеся самі з собою наодинці і треба буде рішати що добре, а що погано і життя більше не буде таке однозначне. Це лякає. Пам'ятайте тільки, що в різноманітті і свободі вибору є багато плюсів і життя часто вказує нам дорогу і підштовхує в вірному напрямку,, навіть коли ми зовсім не маємо сил йти далі. У вас буде все чудово.
Коли чекала чоловіка з війни, знайомі казали "Божечки, і шо?", "Боже як ти можеш, як витримуєш?" "І шо ти, шо буде?". Всі очікували бачити мене стражденною, недоглянутою, плачучою за чоловіком. Я бачила осуд в очах за те, що я ходила з дитиною на концерти, в зал, купляла одяг. Одного разу я не витримала і сказала "Ти пропонуєш мені поховати чоловіка заживо?". Коли чоловіка забрали, я не плакала при ньому і собі не дозволяла поганих думок. Записалася в спортзал, ходила з подругами на каву, а таксист, який мене віз додому, мав наглість мене обісрати за те, що веселюсь під час війни. Я економіст, ще й до того я сильна психологічно. Я розумію як працює економіка, тому купую сукні і живу. Для мене плакати проводжаючи чоловіка на війну означає показати йому, що він може загинути. Але я розумію тих хто плаче, тих хто в депресії, підтримую як можу. Тому перестаньте мірятися стражданнями, живіть, купуйте, розмовляйте. Відчуваєте, що недостатньо робите - волонтерте. Не хочете волонтерити - ідіть на будь яку роботу, щоб платити податки. Не виходить - створіть ютюб канал, знімайте треш чи інтелектуальний контент українською на телефон. Купіть те про що давно мріяли. Заведіть нових друзів через Тіндер чи сходіть на побачення. Не дайте москалям нас зломати попри все!
До 24.02.2022 я був веганом, займався спортом, мав струнке здорове тіло, у мене були цілі, які я успішно досягав, я займався саморозвитком. Потім той ранок змінив усе. У березні я дізнався, що росіяни розбомбили мій будинок, який я збудував, вони вбили двох моїх друзів, забрали мою роботу. Якийсь час я намагався триматися, але я втратив сенс життя. Я почав їсти м'ясо, солодке, припинив займатися спортом, втратив будь-яку мотивацію щось робити. Вранці навіть не хочеться прокидатися. За рік після вторгнення я набрав 15 кг, мені зараз байдуже на все. Не знаю, що з цим робити
Мені 18 і я залишилася в Києві, попри все. Це важко бути підлітком і повністю не розуміти, що саме ти втратив, що саме стоїть за тим словом молодість, про яке говорять. Але я знаю, що втратила ту Соню, що була справжнім підлітком, дитиною. Я назавжди втратила мирне прощання із дитинством, довелось дорослішати за місяці, дні і хвилини. Так не мало бути, я не хочу, щоб так було. Я хотіла молодості.
Хочу поділитися своїми відчуттями. Яна говорила, що в неї відсутні відчуття, в Емми - навпаки. В мене був і один, і інший періоди. Я живу в Харкові, і всі щоденні літні обстріли я пережила в рідному місті. Коли був червень, і в нас були обстріли за розкладом (гатили кожного дня по кілька ракет в 23 годині), то я була дуже зла. Раніше я подумати не могла, що здатна когось так ненавидіти. В липні і серпні обстріли були вже мало того, що кожної ночі, так ще по кілька разів і ще вдень іноді. На той момент я вже не була собою, я була просто купою ненависті і агресії. Але це переважно вночі, вдень я намагалась це перемикати. Коли почався наш контрнаступ, то стали обстрілювати ще більше, тоді я вже була у розпачі, що "як так, що тих тварот взагалі зупинить". Але скоро це припинилося, і обстріли були раз на тиждень, два, три. Ненависть стала виходити з мене, а замість неї прийшла індеферентність до усього. І насправді це дуже лякає, бо емпатії не відчуваю вже ні до кого, можливо тільки до військових на передовій. Коли Емма написала пост про те, наскільки було страшно і жахливо, коли ракета прилітає через дорогу, то мені було просто все одно. Бо у мене в радіусі 400 метрів прилітало (з великих ракет) разів 30. І коли я гуляю по місту і бачу багато зруйнованих будинків або воронок замість них, то мені теж все одно. І це жесть, мені дуже соромно за таку байдужість, не хочу бути такою, але я нічого не відчуваю. Сподіваюсь, ми з моєю психологинею все нарішаємо, і я знов стану людиною) А взагалі дуже дякую вам за випуск. Робите дуже корисну роботу. Ви чудові ❤
Знаєте, коли в серпні в Миколаєві були найгірші з лютого обстріли, коли прилетіло в будинок через дорогу і будинок через 20 метрів від мого, коли ми щоранку і щоночі сиділи у ванні і рахували кількість С-300... Я купила курс по СММ і почала продавати свої вишиті сумки і шопери через Інстаграм, коли до того могла квіточку раз на місяць викласти... Робити щось руками, отримувати відгуки і слова, що я надихаю людей, працюючи і щось створюючи під вибухами в місті без води.. це допомогло.
Ніколи в житті не була більш непродуктивною, ніж зараз. У мене є робота, яка мені не дуже підходить, але я навіть не шукаю інше, бо я відчуваю, що не потягну, тому що у мене немає сил. Ні на що. Іноді просто можу лежати весь день. Це жахливий стан і настільки нетиповий, так складно з собою такою.
Я впевнена, що з часом стане легше і ви знайдете спосіб жити і любити і радіти. Мені дуже допомогла йога. Будь-яка тілесна практика корисна. Дякую, що ви є. І що ви сильні. Обіймаю❤️
Я теж забила на себе. Набрала 6 кг, не хотілось доглядати за собою. За цей рік я ні разу не приймала ванну, лише швидкий душ, хоч раніше частенько спа процедурки вдома були. Буквально минулого тижня я побачила на вагах, що скоро буде нове ціле значення моїх кг. Якось це клацнуло мені перемикач у голові. Почала цікавитися здоровим харчуванням, регулярно ходити в зал і бігати там. Біг дуже подобається. Ніби біжиш від цього пекла, або в нього, та хоч не стоїш на місці. Вага іде і це мотивує. Сьогодні вперше за багато місяців використала скраб для тіла. Треба жити 🙏🙂
Я теж обожнюю бігати ! Я завжди раніше бачила у кіно та серіалах західних , що головни герої бігають особливо швідко , коли в них щось погано коїться . Я це відчула , коли так прискорююсь теж .
Два роки тому десь у цей час сталася люта ожеледиця, треба було іти дуже повільно, маленькими кроками. Пам'ятаю, як на пересадці, між двома зупинками тролейбуса, після десь150 пройдених метрів - попереду ще 50, у мене стався якийсь екзистенціальний брейкдаун. Поруч якраз впав чоловік, а я просто зупинилася, глибоко переконана що я тут залишуся на все життя, просто перестану іти. І це якимось чином злилося з моїми роками депресії, бо стан по суті той самий: я нічого не хочу, нікуди не йду, просто не чіпайте мене. Якось дісталася до роботи, а це відчуття коли застряг на льоді, настільки гидке, зостало. Тепер, коли мене реально накриває, ловлю флешбек. Дивно, але це працює як імпульс, і рухатися стає трохи легше.
Трішки про тонкосльозість... По життю я була плакса: хтось образить - в сльози, погана оцінка, завал екзамену, публічний виступ - зразу ридаю. Навіть слово неприємне скажуть, і в мене вже очі на мокрому місці. Нічого не могла з цим вдіяти. І щитоподібну залозу лікувала, і антидепресанти пила, і до психологів ходила. Нуль. Але коли в житті трапляється справжне пекло (мати вмирає від раку, за нею помирає батько, важкий догляд за ліжачою бабусею, війна в кінці кінців!), сліз майже немає. Просто в голові є думка: те, що трапляється - реальний жах, і плакати тут не соромно. Сліз немає. І це не те, що я зараз в спец режимі, щоб витримати напругу, а потім розридатись. Дозволяю собі будь які емоції, але плакати просто не хочеться.
Ще з 2014 страждаю на птср та тривожний розлад. Але він дуже погіршився через 4 роки, а на восьмий став вже просто нестерпним. Кожен день сльози без причин, тригером стало усе. Всім раджу з таким іти до психіатра та не подавляти це у собі. Лікування трохи допомагає,але я все не можу жити без важкої провини вцілілого. Війна кожну хвилину у моїй голові, а особливо рідні у Луганську. Це їх вибір залишитися там, але я чомусь постійно звинувачую себе у цьому.
Я за кордоном і на мене нападає жахлива провина, коли читаю про втрати наші. Коли військовий пише, як все важко, як молоді гинуть. Але я вважаю, що він правильно робить, що про це пише. Це мій віртуальний ляпас. Коли я трохи якось розслабляюся, менше читаю новин, більше думаю про те, як сьогодні втомилась на роботі, я знову включаюсь в донати, новини. Коли трохи вщухає гостра ненависть. Ненависть - це теж емоція, яка потребує внутрішніх сил організму. Іноді вона теж переходить на задній план і на перше місце стає турбота про близьких, любов до Батьківщини. Ми робимо багато. Я сама зрозуміла, що роблю все, що можу.
Була в Києві в кінці грудня. В таксі на мене косився таксист. І в банку, і в ще одному таксі з водієм розмовляла - всі привітні, все ок. Але одного таксиста вистачило. Ніколи не думала, що доведеться до всього ще й такий досвід мати. Тут вже чула думки, що люди не хочуть повертатися саме через ці докори, і, якщо чесно, сама їх дуже боюся.
Так, на жаль, це страшенно тригерить. Інколи це прирівнюють до «зради» і якогось ахимерного «недостатнього патріотизму» всіх підряд узагальнюючи. При цьому ніхто й не задумується, що закордон могли виїхати не лише люди, які вчасно евакуювались, але й вже безпосередньо жертви. Таким таксистам треба задавати питання : «а дівчинка, яку зґвалтували, і яка виїхала на реабілітацію закордон, також «зрадниця» і «непатріотка»?
@@UlianaZaitseva та він же нічого і не сказав, просто неприємно дивився) Але думку я Вашу розумію. Я не пережила якогось травмуючого досвіду, мені пощастило. І тому я розумію чому мене хейтять, але коли хейтять тих, хто пережив жах, або вже не має куди і повернутися.. Мої близькі люди (майже всі) нас зрозуміли, а чужі люди - буду вчитися жити у нових умовах)
@@anastasiiavasylieva6566 маю все ж надію, що це питання не буде розбурхуватись тими, кому це зараз найбільш вигідно. Бо вони мастаки розвивати теми, які розділяють українців.
Я скоріше людина у ступорі. Справляюсь з цим за допомогою маленьких цілей і маленьких досягнень. Також намагаюся не забувати про маленькі радості, наприклад, моя домашня тваринка також тримає мене на плаву, я не знаю що б я робила без свого кролика, бо він був тим, хто спонукав мене під час обстрілів ховатися, а в тихий час виходити у магазин за смаколиками йому і собі. Думаючи про нього мені хочется плакати від щастя, що він в мене є і він такий хороший. Це виводить мене зі ступора на певний час. Я дуже дякую за ваше відео. Бажаю нам усім сил і наснаги жити.
Я Вас розумію . Для мене моя радість це моя собака . Мій улюбленець коргі . Навіть коли дуже погано , з ним виходжу на прогулянку до парку . Він ще відволікає мене , бо дуже кумедний , ще він ніжний .
Яка болюча тема, але як Я рада, що натрапила на це відео. Я пережила бомбардування і окупацію Ізюма. Але мені пощастило більше,ніж тім людям, які жили у багатоповерхових будинках, так як ми з моєю подругою перебігли через міст на приватний сектор і ховались у її вітчима у погрибі, в нас була картошка та закрутки, їсти було мало, але сильно не голодали... Коли ми перший раз 1 квітня пішли у центр міста за речами к мене не було слів, просто оципініння, коли Я побачила багатоповерховий будиное поділений навпіл і посередині було насипано купу бетону чи то цеглини... Люди померли під завалами... Без їжі, води і навіть доступу до кисню. Давали почали прибирати тільки десь після 2 тижніа як Я це побачила. І з того дня Я не жаліла себе, бо знала, що люди пережили набагато страшніші події І страждали більше за мене... Але Я тепер просто поплачу І пожалію себе... Не має "маленького" Горя, ми зараз усі в одному жахливому становищі, війна вона нікого не обійшла.. Нажаль
Плела сітку і допивала ще телпу каву, слухаючи ваш етер. Після 24 лютого ніби переродилася, зараз важко згадати щось із тих, довоєнних часів. До великої війни не дозволяла собі плакати за будь-яких обставин, зараз плачу потроху за необхідності (а необхідність отакенна), часом, якщо вистачає сил, щодня. Раніше була вразливою, зараз щонайменше вдвічі вразливіша, настрій ніби кардіограма людини з тахікардією, іноді навіть збагнути не можу, що відчуваю. Не замислювалась над своєю важливістю, просто робила, що треба і що скажуть робити. Чомусь після початку повн.війни, коли ставало дійсно погано, ніколи не ставала на свій бік... Після перегляду, подякувала собі, кожному, хто подивився випуск і вам Дякую❤️
Здається що ви передбачаєте майбутнє. В мене зараз сильний стан апатії. Знайшла роботу нарешті після року перерви і я не можу почати нормально працювати. Боюся говорити з новими людьми, боюсь виходити з дому. Дуже вчасне відео. Дякую 💙💛
Такий самий стан, апатія, лінь, нерішучість, сонливість😞потрібно шукати роботу, а я начебто стала боятися людей. Хоча раціонально ти розумієш, що треба діяти, щось робити, але сам собі і заважаєш.
Велике вам дякую. Минуле відео з обговоренням люті було для мене дуже актуальним. Але не знала, що ця тема також була для мене важливою, доки не вийшло це відео. І я дійшла для себе цікавого висновку. Провина вцілілого дійсно не піддається жодній логіці. Де б ти не був і ким би ти не був під час війни, вона може тебе наздогнати. Мені 16 років і я харків'янка. Я і моя сім'я з самого початку війни залишаємося вдома, у Харкові. В основному через те, що зарплата моєї мами складає приблизно 5-6 тисяч і якби ми вибралися, жити дедалі на такі гроші б не вийшло. Всі мої близькі друзі за кордоном, за винятком однієї подруги. І якщо свій стан я можу описати як стабільно нормальний але з чималою частиною люті на все, то вона в жахливому стані. Вона почала ненавидіти всіх, включно зі своїми батьками і мною. Вона також бажає мені смерті, хоча потребує уваги зі сторони. Я розумію, що вона не винна в тому, що вона розбита, тож намагаюся стабільно з нею спілкуватися і підтримувати її. Вона багато пережила за часи війни і до них, а тепер ще й такий вік, коли потрібно визначатись з майбутнім, з професією, та і якось ЗНО взагалі скласти. Я про це навіть не думаю і не можу не відчувати себе через це паршиво. Моя найближча мета на даний момент - зустрітися і познайомитися із класом, в якому я навчаюсь вже більше півроку дистанційно. Бо в 10 нас перемішали у своєрідний вінегрет із паралельних класів, а я ніколи не думала, що так сильно потребую живого спілкування. Сподіваюся, що ми переможемо до того, як я закінчу школу. Та і взагалі, що її встигнуть відбудувати за часів мого навчання. Дистанційне навчання не допомогло мені з моєю люттю. Восени я перейшла на українську мову, поглибила знання в історії України і намагалася ізолювати свій інфопростір від всього російського. Але живучи в Харкові це складно зробити. Складно коли деякі викладачі проводять уроки російською мовою в українській школі, або коли на уроках кажуть про "надуманість мовного питання" та "ми вільна країна, можемо обирати мову, тому оберемо російську". Складно, коли однокласниця незадоволена тим, що ми на історії України розмовляємо "лише про мінуси срср, а не про його плюси". Я люта на все це так, що не передати словами. Я люта, що тепер не можу нормально спілкуватись ні з ким. Люта на ситуацію, війну, росіян, російську мову, та тих українців, які не за перемогу, а за мир, за росіян. Але я також відчуваю провину вцілілого, бо бачу в якому стані моя подруга. Бо багато моїх друзів змушені покинути рідні домівки. Бо мені не так погано, як моєму оточенню. Бо мені вистачає сил думати про мову та історію, коли вони не можуть. Завжди будуть люди, яким гріше. Тому провина вцілілого завжди знайде причину своєї появи. Вибачте за такий потік думки, навіть не завжди за темою, і ще раз дякую за обговорення проблеми. Ви справжня знахідка.
Ви для себе прийняли рішення, яке точно показує, яка ви людина, а ви людина з принципами, для якої є різниця і в якої є стрижень, а це головне. Ви правильно робите, що підтримуєте подругу, всі зараз переживають цей безкінечний потік болю, хто як може з цим справляється. Тримаємося, мусимо триматися.
Саме завдяки тому, що ви думаєте про мову і історію, Україна матиме майбутнє, бо його творять такі люди, як ви. Я впевнений, що ви знайдете однодумців.
Дякую, дівчата! Трошки відпустило, що я не одна така. Виїхала на самому початку війни з донькою, не пережила нічого страшного і тому постійне відчуття провини за все, про що ви казали та ще за мільйон речей. Минув майже рік, а все як один день, у постійному відстежуванні новин і відчутті провини за те,що я мало чим можу допомогти. Апатія і розпач, живу ради дитини. Вибачте за таку відвертість, просто дуже відкликнулось. Бажаю вам натхнення та рекламодавців)
Люба Євгеніє, ви не одна така. Нас таких багато. Я теж пройшла і через депресію, і через розлад адаптації через небажаний переїзд. Я зрозуміла, що грати в гру "комусь гірше, ніж мені, тому я не заслуговую на....." можна безкінечно. І головне - це аж ніяк вам не допоможе. Я свідомо заархівувала всі телеграм-канали з новинами, знесла інсту та твіттер. Принаймні кілька місяців спробуйте це. Коли зникне звичка постійно відстежувати новини (які переважно негативні), стане трішки легше. А далі потрошку-потрошку почнуть допомагати прогулянки, прості домашні вправи, книжки. І навіть колись ми з вами знову будемо щось планувати хоча б на кулька місяців вперед. Міцно вас обіймаю!
Я бажаю Вам віднайти свою іскру життя! Ви і ваша донька живі, майно, імовірно теж, то ж все більш менш, Вам є куди повернутись. Дбайте про себе і дитину. Донатьте якщо можете на ЗСУ. Не можна Нам розкисати!
Я психологиня і працюю в тилу, дякую вам за цей випуск і надважливу тему🙏🏻Українці - то сила! І ми маємо право жити, бо боротьба - це про життя! Обіймаю кожного🫂💫
Я все своє життя в такому стані, скільки себе пам'ятаю. Після 24-го лютого я почав помічати, що тепер люди думають так само як і я. То було несподівано. І кожні два-три місяці їм додавались нові симптоми, в яких я впізнав себе.. Не буває поділення тонкошкірий/товстошкірий. В тому стані завжди є надчутливі рецептори і є наглухо відбиті. Просто ви ще маєте їх знайти... Хороша новина в тому, що ви повернетеся до норми, ви не забудете як то, жити нормальне життя. І коли з вами то станеться, вже маючи цей стресовий досвід - поясніть мені, бо я не знаю як це.
До списку речей, які допомагають почуватися потрібним, коли ти не в Україні - стати патроном українського каналу, а ще краще кількох) дуже класно виявляється платити комусь зарплату, як говорить Емма, дуже рекомендую ! :)
Теж була тією людиною, яка докоряти собі за знаходження у безпеці, за філіжанку кави в кав'ярні, за те, що радію гарному виду за вікном. Але в якийсь момент перемкнуло, бо згадала, як тато шукав будь-яку можливість, аби вивезти нас у безпечне місце, як він посміхається кожного разу, коли ми по відеочату показуємо свої будні. Або як ті із близьких, які зараз на фронті, телефонують і підзаряджаються емоціями просто від відчуття, що я в безпеці, або я можу їм якось допомогти. Для мене це нівелює будь-які звинувачення, що я жива, у безпеці, і ще й якось продовжую жити своє життя
Чекаю на відео! Але відверто кажучи, якщо це вже «депресивні» стани, як ви написали у заголовку, тоді у випадку хвороби депресії особливо ніяк з цим справлятись неможливо… Себе в цьому стані вже не контролюєш… Лише медикаментозне правильно підібране лікування. Якщо ми говоримо саме про депресію. В будь-якому разі, чекаю відео з нетерпінням! Дуже відгукується… Вже переглянула відео. Дякую! Ви дуже добре все розібрали! І особлива подяка за особисті приклади та почуття якими поділились! Так набагато легше сприймається сказане і як би дико це не звучало, але «приємно» в моменти, коли думаєш: «о, та це ж я!» Насправді, стало трохи легше. Але знаю, що це ненадовго. Хочу поділитись своїм досвідом. В мене ситуація вкрай непопулярна: 21 лютого ввечері ми з моїм хлопцем вилетіли прямим рейсом з України на Кіпр проводити мій день народження в теплій країні. І ось 24 лютого… шок, сльози, спочатку страх за всіх близьких та знайомих, а потім кілька місяців докорів, ковиряння і вбивання себе думками по типу: «як я взагалі посміла отак випадково врятуватись?», «чому я не в Україні?», «яке я взагалі маю право на щось жалітись і скаржитись?»…. І ще 100500 думок такого характеру, які просто поїдали зсередини. Були й думки щодо донатів, чого це я така бідна нещасна не маю доходів, не працюю і не можу багато донатити. Як я посміла?! І були думки щодо того, що як я можу жалітись на якийсь умовний біль в коліні, якщо хтось зараз опинився без дому і бачив як на його очах помирав хтось близький і тд. Подібні думки тривали дуже і дуже довго, і зупиняти їх було вкрай важко. Оскільки мені повезло опинитись в країні з морем, я щоразу як ходила на море, - я його не відчувала. Я обожнюю море і все життя мріяла жити поруч з морем, але в той момент таких яскраво виражених емоцій не було. Загалом я прожила період із відсутністю емоцій та дійшла до вкрай емоційності… Такої емоційності, від якої стало надзвичайно страшно. Це неконтрольований гнів, агресія, зриви. І неконтрольовані сльози. Коли слухаю ваші поради «поплакати», я не досі не розумію як це може допомогти. Тому що мені страшно плакати, бо цей процес просто не зупиняється і починаються настільки критично негативні думки та самопоїдання, що деколи страшно за себе. В моєму випадку все стало зрозуміло, коли поставили діагноз «депресія» та почали медикаментозне лікування, яке в один момент доволі добре стабілізував стан, але все ж негативні емоції досі надзвичайно часто дають гору. І в такий момент, хоч і логічно моментами можеш усвідомити, що «так, потрібно встати з ліжка, потрібно щось робити», але ти не можеш. Просто не можеш. В таких випадках жодна логіка, кроки, планування дрібниць не працюють, бо це хвороба. Я вперше привселюдно ділюсь цим. Хочу, щоб кожен, хто відчуває подібне як я: а саме, що зовсім не контролює своїх емоцій, негативних думок, невпинно плаче через будь-яку дрібницю та просто перетворився в овоч і зовсім не може з цим справитись: не бійтесь звернутись до спеціаліста! Є моменти, коли самостійно ми вже не можемо справитись і це теж нормально. Вау ефекту очікувати не варто, але як мінімум трохи легше жити стане. Просто жити, щось робити, могти встати з ліжка, зайнятись якимсь хоббі, щось створювати чи просто банально могти спілкуватись з друзями - це вже щось. Дякую за те, що ви робите! Дякую, що поділились своїм досвідом! Дякую за якісний український канал!🇺🇦
У мене до вашої дуже схожа історія - я виїхала через тиждень від початку вторгнення, і кілька тижнів після дороги мене ще штирило адреналіном, а потім на мене обрушився нервовий розлад. Не могла більше спати, бммогла тільки плакати. Звільнилася з роботи, бо перепрацьовувала щодня по 6 годин понаднормово. В той же день подзвонила терапевтці, з якою давно вже не займалася, а вона вже через два тижні мені порадила звертатись до психіатрині. Зрештою діагноз: розлад адаптації та депресія. Півроку нейролептиків для сну (без них було безсоння) і антидепресантів. Вже місяць як я закінчила їх приймати. Все ще складно, але я вже ближча до норми. Хоча такою, як раніш, вже не буду. Тож повністю погоджуюся: якщо вам дуже погано, звертайтеся до психіатра! Це можна зробити онлайн, якщо ви за кордоном (як я). І якщо здається, що ви не настільки хворі, це вас мозок вмовляє не йти до лікаря - а ви все одно запишіться, хай вас послухають і якщо що - допоможуть!
@@MrFahrenheit9 дякую, що поділились історією. Повністю підтримую щодо того, що якщо є хоч найменші сумніви, - варто не боятись, не соромитись цього, а звертатись до лікаря. Я спершу звернулась до терапевта, хоча прекрасно усвідомлювала, до якого саме спеціаліста мені потрібно. Але просто боялась. І звісно, терапевт після консультації направив до психіатра. Від цього мені стало значно легше, бо це була перша людина, котра нарешті так як і я звернула увагу, що мені дійсно потрібна допомога. До речі, також турбують розлади сну, було й повністю безсоння… Боялась спочатку приймати призначені ліки, розповіла про це лікарю, що боюся саме тих препаратів, і призначили інші, які мені підійшли. Мені також прогнозують від пів року лікування. Поки лише майже 2 місяці минуло, але результат відчутний! Щиро рада, що ваша історія лікування успішна! І дякую, що поділились нею 🙏
@@_beatrisa і вам дякую, що поділилися! щодо безсоння - я дуже боялася з пігулок для сну злазити. І спочатку реально це як почати їздити на коньках не біля бортика - тривожно. Довелося застосовувати всі можливі методи додаткові: фізичні навантаження (навіть просту прогулянку), не дивитися в смартфон перед сном, а читати книжку, вирівнювати графік. Потрошку стає значно легше. Ніщо мене так не налякало, як безсоння - це була основна причина, чого я поїхала з Одеси - просто від нічних сирен було дуже погано
Дякую за випуск. Палає як і у всіх. Ємоційні гойдалки та купа всіляких думок, апатія .Рятує підтримка та турбота рідних та друзів, знайомих. Ще знаходжу собі якісь завдання типу потренуватись та найти собі якусь роботу. Проводку замінив, батарею з ноута перепаковав, до друзів в гості. Сумую за побратимами, можливо я не буду на своїй посаді але можу в іншому місці/ посаді знадобитись. Планую після лікування продовжувати службу. Обіймаю вас від всіх військових
Дякую вам за ваші відео 💚 я у зовсім поганому стані був вже кілька років і без повномасштабної війни.... Я соціофоб, з неймовірною тривожністю, постійним бажанням поставити крапку своєму життю, можливо з птср, через купу травм від батьків і секти, куди мене тягали все дитинство і підлітковий вік, поки я не осмілився сказати ні, за що поплатився і отримав ще більше знущать, ненависті, осуду, бо я найстрашніший зрадник.... Я вже 5 років живу в іншому кінці країни і не спілкуюся з батьками, але я тотально залежу від партнера, який теж психічно і фізично зламаний і потребує допомоги... Як би я не намагався робити якісь маленькі кроки - мені нічого не допомагає... Іноді шукаю безкоштовну допомогу онлайн, але кожного разу мені не щастить і мені стає гірше і треба знову класти титанічні зусилля на стабілізацію себе... І от мені в цьому році 27 а я не працюю, не маю освіти, бо батьки колись через секту зробили все щоб зламати мене остаточно і не дати вступити мені до вишу... Я не знаю що я вмію, чого я хочу, куди мені йти... Яку роботу знайти щоб допомогти партнеру і потроху розгрібати величезні борги і серйозні проблеми зі здоров'ям... Без грошей ти нічого не можеш, щоб їх отримати треба робота, а навіть в супермаркет треба амбіційні, життєрадісні, комунікабельні, з активною життєвою позицією і здатністю тягати мішки капусти... А війна відібрала у мене останню, маленьку, незначну надію на краще, бо до 24 партнер знайшов нову цікаву роботу і ми розплатилися з основними боргами.. Але потім війна... Роботи нема, ціни скажені, життя виключно в борг... Я останні роки наче безкінечно тону в болоті і немає дна... Я намагаюся чомусь вчитись, але швидко втрачаю сили, інтерес і терпіння і все марно.. Хтось казав що в такому складному випадку треба шукати для початку психіатра, і за допомогою ліків виїзжати з пекла і потроху заробляти на терапію... Але і на те треба гроші... Я писав одному психіатру в інсті з проханням підказати якусь безкоштовну допомогу... Але всі мої сторінки в соц мережах більше схожі на ботів, та і я такий не один точно... Всім зараз важко... Я так не хочу більше боротися... Вибачте що рознився тут..
Я з початку повномасштабного вторгнення ні разу повноцінно не заплакала. Поки сиділа в перші дні сама в коридорі в Києві, думала, що розплачуся коли виїду до мами. Але ні. Потім думала, що повноцінно розплачуся, коли дивитимуся відео з деокупації Херсона, але ні, очі наповнювалися сльозами, по щокам стікало по одній сльозинці і на тому все. Добре хоч радість вдається відчувати повною мірою. Коли таки відбувся концерт Жадана і Собак з Братами Гадюкіними, то це було просто кілька годин щастя і радості.
Господи, як ви вчасно❤ Сьогодні весь день ходжу гризу себе за те, що я така нікчема і так мало роблю для перемоги в порівнянні з іншими. А тут ви :) Дякую, трохи попустилася))
Важко було після кожних, хоч і не частих, прильотів. Весь час в голові було запитання "чому мене ніхто не хоче залишити в спокої? Просто відчепіться від мене!" - так могло пройти більше 5 годин лежання без жодних дій. Не хотілося погоджуватися що життя триває, час ніколи не зупиняється. Частично мені допомогла моя кішка, яка потребує турботу. Зрозумівши, що я все ще несу за неї відповідальність мені стало трішки легше. Життя продовжилося, хоч і не в швидкому темпі, але те що воно зрушилося вже плюс.
Дякую за важливе відео. У мене поперемінний стан. Багато часу у певному ступорі, як у скафандрі. А часто - як оголений нерв, висока чутливість, емоційність. Тримаємось і дозволяємо собі жити і право на радість. Ніхто нас не зламає
Вдячна собі, що попри всі трабли з грошима, не припиняла ходити до психотерапевта. Тільки пост фактум я розумію, звідки мене витягали наші консультації та як допомагали вчано відрефлексувати щось. Погоджуюсь про спорт, про каву, про харчування, про елеметарні прогулянки. Мені допомагає створювати стабільність в нестабільності. Ранкова руханка, наприклад. Навіть якщо її перебила тривога - шурую в метро і там дороблюю. Або дивитись фільми, які подобались до Великої війни. Хай я дивлюсь "Гордість та упередження" 20 раз - тут я знаю, що мені сподобається, що мені буде тепло та цікаво. Можна й просто купувати каву однієї й тої самої фірми - це теж про щось стабільне. А ще обіймаю кожного, хто цього хоче. і кажу - ви молодці.
Дякую за таку важливу для мене розмову, я почула, що мені можна переживати своє горе, бо я собі того не дозволяла. Одного разу я пожалілася що я втратила дім , а ми з мамою пенсіонери і не зможемо все нажити наново ні квартири ні майно, мені тут же закрили рота фразою "радійте, що залишились живі, у інших рідні загинули", а мені просто хотілося співчуття, я зрозуміла, що не треба його шукати в месенджерах.
Дуже відгукуються ці дурнуваті вирази, чула багато разів. А ще цей мєм, коли після "радій, що вижила" кажуть: заробимо, відбудуємо. Типу, по-перше, реалістично ніхто не буде людям допомагвти будувати і заробляти, ми ж не в соціальній рекламі живемо. По-друге, ці люди живуть в казковому світі, де з робочими правами все ок, де легко знайти роботу, особливо, зараз? По-третє, втрата будинку чи переїзд до іншого міста - шалений психологічний стрес і люди мають право важко переживати цю втрату. Мене шалено злять ці зверхньо-ванільні коментарі, і перед очима спливають картинки хіпстерів з лавандовим рафом десь у Європі.
Вважаю що зараз найголовніший вклад в перемогу кожної людини, яка знаходиться в умовній безпеці - це не поїхати кукухою. Піклуватись про себе, про своє ментальне здоров'я в нинішніх умовах то є шалений труд
Якраз це все переживаю з жовтня. Я живу на заході України. Я тут живу вже ...ой ..зараз...11 років. Сама з Києва,тобто мої рідні-там... Я посивіла за ніч з 25 на 26 лютого,коли мої прийняли все таки рішення їхати до мене...І я з ними поїхали далі на Закарпаття. Сидячі там ми навіть не розмовляли,бо був ступор спочатку. Я хотіла їхати назад,мій чоловік мені забороняв вертатись...Вернулись в червні.. Я почала свою маленьку справу... Жовтень-перше таке масове бомбардування... Я тут,а мої-там...Сестра саме йшла на роботу,дивом відлетіла від вибуху і заповзла в магазин,що був у якомусь підвалі... Нам розгатили половину підстанцій-моя справа пішла по....зді(вибачте)..Я могла днями навіть не митись,так було все пофіг..Потім прилетіло біля нас тут-як вікна вцвліли-одному Богу відомо...Я головою розумію,що треба щось робити з собою(зовнішній вигляд-сплошна дупа). Я не сплю уже не знаю скільки місяців...просто не сплю і все. Але....зараз піднімаю себе просто копняками..Ось на носі-друга спроба відновити свою справу...Маю надію,що вийде... Стало легше... дякую
Дякую! Повністю згодна - не варто мірятись горем. Треба тримати себе в ресурсі і мати змогу підставити плече ближньому. Але не заважати людям, які роблять добру справу, це також вклад в перемогу.
Приємно вас слухати, дівчата. Багато в чому на 100% погоджуюся, а речення "ми просто втратили все своє попереднє життя" як ніколи є влучним. Дякую за те що ви є і за все що робите на укрютубі.
Як це вчасно, чомусь зовсім немає сил, настрою. Так перераховую кошти на фонди, так, молюсь за наших воїнів, так, реву за кожним полеглим, інформація про кого потрапляє на очі. Але огортає якийсь сум і безвихідь. Дякую вам, розумом все сприймаю , а по факту, суцільна прірва важких емоцій. Борюсь з цим.
Моя наівність по життю зараз допомагає. Я з Київщини, відносно в безпеці, різні ситуації були. Але апатія закінчилася у березні. Я живу і далі будую плани на рік-два. Просто впевнена, що все буде, не одразу. Але як інакше. Це трошки рожеві окуляри. Але мені допомагає.
Мені хочеться завжди бути поруч з такими як Ви .🙂 Я помітила , що я тягнусь до оптімистів . В мене на роботі є така жінка , вона працює на дому , але коли вона до нас приходить , я завжди радію .
Мені допомагають: 1) уроки з англійської, бо це рутина з довоєнного життя; 2) улюблене заняття; 3) читання книг і купівля також: 4) ранкові зарядки і довгі прогулянки. Але інколи не допомагає нічого, проте це інколи закінчується рано чи пізно.
Шановні! З початку випуску я почала ридати, бо розумію, в якому стані знаходжуся... Це страшно. Але дякую, бо ваші поради на вагу золота! І так, на дуолінго вже 173 день пішов ❤️🩹
Кожна теза, кожне слово - просто в яблучко. Найстрашнішим для мене, після можливої смерті близьких, було відчуття втрати себе: аморфності, небажання вчитися, розвиватися, втрати жаги до життя. Зараз я розумію, що це захисна реакція, і, сподіваюся, тимчасова. Дякую вам за неоціненний внесок в моє ментальне здоров'я.
цей випуск як спеціально для мене робився. психолог сказала мені, що я фізично переїхала (наразі знаходжуся в Німеччині), а душею залишаюся в Україні... і поки я не знаю як об'єднати себе в єдине ціле, бо увесь час почуття провини, що я в безпеці, а хтось під обстрілами. хоча й намагаюся себе виправдати тим, що все заради донечки, але ці постійної тривоги, неможливість радіти (бо хтось же там сидить в підвалі) і того, що я роблю недостатньо (бо можу лише донатити) постійно переслідують.. завдяки цьому випуску я насправді відчула певне полегшення і буду намагатися відрефлексувати цю тему та дозволити собі жити, а не існувати. і радіти. ви говорите про дуже важливі речі для кожного. дякую вам!
У мене після 24 лютого всі відчуття загострилися. Виїзджала з Запоріжжя на 2 місяці в Тернопільська область і там плакала дивлячись на калину. Дуже вона мені красивою здавалася!
10 років як живу за кордоном, щодня думаю, що то могла бути я з двома маленькими дітьми розбомблена в своєму будинку. Слава Богу і ЗСУ моя родина в більш менш спокійному регіоні і не зазнала тих втрат, які зазнали багато українців. Перші місяці я була просто в якомусь шоці, нічого не розуміла, постійно плакала, вила, і донатила, більше нічого не пам'ятаю. Потім зібралась і дозволила собі радіти разом з дітьми, відновила активну роботу. В мене досі розгубленість, метаюсь кругом, щоб нічого не пропустити, мітинги, допомогу нашим людям в штабі взаємодопомоги, різні збори і донати, ярмарки і аукціони, воюю в твітері з місцевими, бо рос пропаганда не спить, розповідаю знайомим історію і тк, досліджую нашу історію і культуру,,, хочу встигнути все і кругом, і від того часом розгубленість і втома. Про себе не думаю взагалі, за останній рік помітно постаріла. Ця війна забрала особисто в мене такий дрогоцінний час. Хочу навчитись відновлювати свої сили і бути більш енергійною. Бачу що багато хто пише за біг, я теж, чесно, спробую. Обіймаю всіх
Мене врятувало тільки звільнення з роботи. Бо майже рік це було диким випробуванням, без відпустки, без звичних вихідних, постійно з дитиною, без особистого простору і місця для відпочинку... Весь час собі дорікала, що я хрєнова як мама в цій ситуації, і як працівник я теж ніяка, про побутові речі взагалі мовчу. Зараз місяць вдома і я відчуваю себе краще, налагодився сон, немає постійної втоми, і зосередившись на дитині, бачу, що не все в мені втрачено😅 сподіваюсь, що в цьому місяці вже піду на іншу роботу і буду потроху нарощувати оберти☺️
Дуже відгукнулось. І "я не переживала чогось дуже страшного, я винна", і "я не роблю достатньо для перемоги", і те, що раптом почала шалено жерти (набрала 10 кіло). І багато іншого. Нічого про себе в соцмережах не пишу, бо боюсь осуду, що я в безпеці. Хоча насправді моє життя теж зламано. Що допомагає: спілкування з моїм маленьким сином, вивчення іноземної мови, купівля якихось дрібничок, приготування страв за якимось цікавим рецептом. Що б ще допомогло: якби не читала в інтернеті коментарі від своїх же співвітчизників до таких самих українців "ой що ви там в безпеці переживаєте, нічого ви не знаєте". Коли знаходжу підтримку в словах, якихось відео, постах - це допомагає.
з випуску до випуску, мене дуже сильно підтримує Яна. Саме її слова відлунюють у мене всередині. Яно, у вас якась неймовірна сила емпатії та підтримки! Дякую вам за це! Дівчата, дякую за цей випуск. До цього я підозрювала, що роблю щось для перемоги. Зараз же я в цьому впевнена. І Дякую що долучили психолога!
Дякую. Мій ступор вистрілив майже рік після. Я далеко, я не бачила війни, але я втратила члена родини в Бахмуті і мене як знесло. Дякую медицині, що дала мені час. Я не одна така.
Я одна з тих, кого дуже довго гризла провина вцілілого. Дійшло до такого жаху, що я раділа (!) прильотам в Київ, які почались активно восени, бо я почала страждати (на початку великої війни я виїхала зі столиці в спокійне місто, де не прилітало). Я сиділа в кімнаті і під вибухи писала новини про ці ж вибухи. "1,2, 3, 4. Так, кореспондент передає про чотири вибухи в столиці". Так само сиділа на стрічці новин поки над моїм будинком літали шахіди. І прям тішилась цим стражданням. Що з нами зробила ця клята рсня.
Дякую за важливі теми, я стільки всього мріяла але зараз я нічого з цього не хочу, і мрії здаються такими далекими і нереальними ніби їх я не зможу досягти, що це вганяє в самоненависть. Після роботи я не можу змусити себе самонавчатись, хоч я розумію що мені саме час навчатись та двигатись вперед, щоб мати більший вибір в майбутньому, вирости як професіонал своєї справи і так само реалізувати інші свої мрії. Я рада що була піднята ця тема і я не відчуваю себе самотньою зі своїми почуттями😊
Зараз знаходжусь за кордоном і шалено себе гризу за це, маю дуже сильну апатію, немає ніякого бажання ні вчитися чомусь новому, ні шукати нову роботу, бо стара залишилась у минулому житті. Дякую, що поділились корисною інформацією.
Дуже не хотілося дивитися розмову про депресію, але якось почалося і звичайно неможливо відірватися від вашої розмови. Як завжди, мудрий, чуйний і підтримуючий контент, чудова робота
Дякую, що проговорили те, що кожен із нас розуміє десь в глибині душі, але боїться вигнати тролів зі своєї голови, боїться поспівчувати собі і зрештою полюбити себе.
Все так. Дівчата, дякую! Ви - топ! Ревіла, бо вигоріла-перевигоріла за час волонерства. ЖВР дякує за вашу підтримку і завжди влучні теми! Тримаємо стрій!
Зрозуміла, що часто говорять саме про провину вцілілого і дають поради для тих, хто не переживав окупації чи постійних артилерійських обстрілів. Зараз поясню Я з Мелітополя. І моє життя за цей рік змінилося максимально жахливо: мій дім в окупації, в моя близька людина померла Я дивилася багато таких відео, в яких говорять щось на кшталт: це нормально горювати за своїм ліжком, коли ти в іншій країні або за втраченими можливостями. І тоді я думаю: а як тоді я маю пережити все оце? І я не можу знайти таких відео для людей, які жили в окупації чи під постійними обстрілами. У мене немає провини вцілілого, бо я, бляха, не вціліла. Але більшість відео говорять саме про те, що не варто почуватися погано, якщо зараз ви більш-менш ок, наскільки це можливо. Я не ок, але якихось покрокових туторіаліа для моєї ситуації нема
Я теж пережила приліт за 200 метрів від мене 31 грудня. Але окрім всього цього я, як і сотні тисяч людей, пережили ще відсутність поїхати додому і загибель близьких. Я була би дуже щаслива, якби існували проєкти відновлення для людей з тимчасово окупованих територій. Бо поки я просто ділюся цим із друзями з Херсона, Миколаєва та Маріуполя, які мали релевантний досвід
Дівчата, ви ну дуууже круті! Дякую за випуск, сумувала за чимось палаючим від вас) тримайтесь, рідненькі українці і українки! Нехай квітне Україна і український контент!
Сижу реву від початку відео. Так сказати розрядка. Психотерапія 100% треба. Скоріше за все більшість людей зможе самостійно вигребти але це займе роки а з спеціалістом можна зекономити час і сили
Дякую за цей ефір. Весною ще психіка давала змогу іноді поплакати, зараз вже більше пів року плакати не хочеться. Розумію що тіло відіграється інакше: безсоння, втома, відсутність апетиту і періодичні проблеми з травленням без причини. Життя йде на автопілоті, наче без моєї в ньому участі.
Сьогодні я ввела у гуглі запит: «Як знайти сенс під час війни». Читала всякі статті. А потім випадково на ютубі знайшла ваше відео. Дівчата, дякую, що ви так вчасно!
я з Харкова, увесь час була тут. знала, що буду плакати під час відео, бо періодично дуже погано, нічого не хочеться і не можеться. я наразі студентка, хочу бути реставраторкою архітектури, продовжую вчитись і іноді просто ридма ридаю від думки, що прилетіло в сусідній будинок, а я все ще тут. що роз'їбало центр так, що однієї вулиці майже не існує, а на іншій нема жодного будинку з цілими вікнами. що на початку я не могла отримати медичну допомогу, і взагалі хоч якісь умови, просто життя під безкінечні вибухи і думки "хоч би не котел". пораюсь або ж думкою, що якби була окупація, я б не могла розмовляти своєю мовою, бачитись із подругою, пити смачну каву (боже, у нас коли в усьому місті нема світла є місця, де можна поїсти суші і випити кави, це такий сюр) і багато чого іншого, та хоча б заради мрії про архітектуру. після припинення щоденних обстрілів стало значно легше, це правда, але частіше відчувається апатія, на диво. проте, я стала купувати книжки, пити каву, зустрічатися з друзями, просто гуляти і стало легше.
Як же добре, що ми не одні. Буквально нещодавно різко «оніміли» все відчуття. Мозком злякалася, але відчуттів особливих не відчула навіть з освідомлення, що стан змінився. І тут - оцей випуск. І ви, і думаю багато людей в коментарях. Разом не так страшно
Дякую за цей етер, я з Київщини, тої частини, що була окупована, на щастя ми встигли виїхати другого дня. Я з дітьми до Польща, а чоловік в Україні, звичайно. Коли влітку повернулась до України, перше, що зробила, то пішла плести сітки, потім вдома мені тато зробив раму для натягування сіток і так щодня нарізала стрічки та плела і від цього мені легше було, цетпохи заспокоювало. А ще допомагали діти, бо хочеш не хочеш, а вранці треба встати та нагодувати їх, зводити на вулицю, ще раз нагодувати, розважити і ще нагодувати і так день проходить. Якби не вони, то я б потонула в депресії. Хоч і є втома, що сама з ними постійно, але завдяки цьому, можу заснути ввечері, якщо не було обстрілів. Нещодавно ми знов виїхали, старша вже ниє, що хоче додому, в свій дім, до своїх іграшок та друзів😔 але поки так
Я почуваю провину за те що, не в Україні, і за те що не переживаю і не поруч з близькими що там залишились і в принципі що після перемоги я не знаю чи ті хто залишився і ті хто повернуться, чи буде між нами порозуміння, як цей різний досвід впливатиме на відносини між людьми. Це відчуття наче я зраджую людям що там якщо я не поруч Дякую за випуск
Дякую за чудовий випуск! Це така підтримка. Я науковиця, аспірантка. До війни активно працювала над благополуччям молочних корів. Я горіла цим. Займалась, досліджувала, вивчала. Моя мета була чітка. Я хотіла покращити наші ферми, поліпшити життя корів, щоб вони жити життя, яке варте самого життя, наблизити свою країну до європейських норм. Після 24 лютого змінилось все. Апатія, втрата сенсу цього.. а який сенс, якщо паскуди гатять не тільки по фермам, а й по нашим будинкам. Роблю певно дії на автоматі, але не бачу змісту і внутрішньої сатисфакції. Вірю, що це зміниться. Сподіваюсь
Дівчата , дякую! ❤ Про тренування згодна . Я бігаю , та не заради фігури та схуднення , заради ендорфінів . Про їжу теж саме . Я довела себе поганим харчуванням до того , що почалися проблеми з жкт.
Ще донедавна ридала майже щодня, то я не одна така🤗🤗 Більше року в стані оголеної шкіри, хоча мене особисто війна на щастя не так заділа, як багатьох інших. Тому теж були думки, що я не маю права страждати, бо іншим гірше, ніж мені. Дякую вам за вашу роботу🤗😘
Дякую за тему! З початку року просто жахливо картаю себе за відсутність якихось цілей, бажань, сил планувати, амбіцій. Нічого не хочеться, окрім як спати... і тричі на тиждень вперто ходити на тренування заради ендорфінів. Тепер знаю, що це вже гідний проект по підтримці власного тіла і здоров'я, не все втрачено 😌
І є це дивне відчуття, коли в тебе якось зміщуються страхи. Наприклад, коли був обстріл ракетами, метро зупинилося, то я виходячи з метро не думала про небезпеку, я викликаючи таксі під час повітряної тривого думала, що мені конче треба доїхати в школу і провести в бомбосховищі контрольну, бо у мене дедлайн виставлення оцінок і сьогодні останній день коли ми її можемо написати і відкласти не вийде. Тому я думала, про те що маю добратися до роботи за будь-яку ціну, а не про те, що зараз повітряна тривога, а я вилізла з безпечного метро і стою на вулиці.
Раніше для мене порятунком було - просто поспати. Стільки, скільки треба, щоб прийняти тезу "таке життя зараз, бездіяльністю собі/державі ти не допоможеш". Але останнім часом відчуваю здебільшого втому, постійну, хоча й трапляються якісь проблески. Попри це, роблю спроби/рухаюсь далі
Дякую, що підіймаєте тему ментального здоров'я, вкрай актуально🫂 Від початку повномасштабного вторгнення довго вдавалось абстрагуватись від власних проблем і просто їбошити, а потім накрило. Сильно. Збираю зузуленьку наново по крихті. Борімося та поборемо💙💛
Я військовий лікар, наразі в тилу лікую поранених. Відчуваю полегшення, що вже давно служу і не довелося робити складного вибору щодо того, призиватись чи не призиватись. З початком війни я навіть не була в шоці, зробила те, що роблю в будь-якій незрозумілій ситуації: пішла на роботу. Є про що сумувати: двоюрідний брат загинув у бою, але мучить навіть не це (врешті, його не катували і не морили голодом, він загинув швидко і так, як вважав за честь для себе), а теперішня самотність його батьків. В мене часом є відчуття провини, бо я у відносній безпеці (хоча часом і у нас щось прилітає, і ми тоді кажемо, почувши звук: о, щось йобнуло, - і продовжуємо працювати). Я бачу сенс в тому, що роблю, хоча часом геть виснажуюсь, бо об'єми роботи виросли, але більшість часу все терпимо. Вчила іноземну мову, бо планувала поїхати попрацювати за кордон, ну і з початком війни мій прогрес зупинився, бо це не в пріоритеті, сил після робочого дня нема, вистачає тільки на розваги - читання ітп. Один колега копає мене, щоб я вчилась і тренувалась - здається, він не розуміє мене, як би я не пояснювала свій стан, хоч і визнає, що всі ми живемо зараз одним днем. І страшно уявляти, у якому я стані буду на момент закінчення війни - вочевидь виснаженою. І в цьому стані мені доведеться бігом вирішувати, завершувати чи продовжувати контракт (а він різко закінчиться, бо він би вже закінчився, просто до кінця війни всі хто служив, мають служити). Спокійно обдумати все часу буде обмаль. А я вже не знаю, чого хочу, що робити і куди бігти. І як шукати нове місце, коли хочеться просто впасти і лежати? І як бути в тонусі, готуватись до мовного екзамену і різко змінювати оточення, якщо в голові каша? Коротше, і війна засмучує, і починає лякати майбутнє після війни. о війна, як це не дивно, дозволяє особливо нічого не вирішувати, а з її закінченням з'явиться багато питань.
Ох, я так захоплююсь такими людьми як ви! Ви просто сталь. А після війни дозвольте собі відпочити, потім будете навчатися, а зараз максимально дбайте про себе❤
@@annasokolova8553 дякую за добрі слова.
Дякую Вам! Наші лікарі герої на своєму фронті. Не переживайте за майбутнє, якщо Ви можете впоратись з такою напругою зараз, то в мирному житті впораєтеся з будь-чим!
Дякую за Вашу працю! Дбайте про себе як можете, пийте вітаміни, не гвалтуйте себе питаннями, які поки немають відповіді. Пливіть за течією, потім буде видно. Ваша праця надзвичайно важлива, адже Ви намагаєтесь як можна менше батьків залишити без своїх синів...
Я розумію що вас лякає, зараз все зрозуміло для вас - ви робите свою дуже необхідну роботу. Після війни ви знову залишитеся самі з собою наодинці і треба буде рішати що добре, а що погано і життя більше не буде таке однозначне. Це лякає. Пам'ятайте тільки, що в різноманітті і свободі вибору є багато плюсів і життя часто вказує нам дорогу і підштовхує в вірному напрямку,, навіть коли ми зовсім не маємо сил йти далі. У вас буде все чудово.
"Не піддавайтеся токсичній інтервенції. Ми нація, яка має право жити" - 100%. Потрібно кожного ранку собі про це нагадувати.
Коли чекала чоловіка з війни, знайомі казали "Божечки, і шо?", "Боже як ти можеш, як витримуєш?" "І шо ти, шо буде?". Всі очікували бачити мене стражденною, недоглянутою, плачучою за чоловіком. Я бачила осуд в очах за те, що я ходила з дитиною на концерти, в зал, купляла одяг. Одного разу я не витримала і сказала "Ти пропонуєш мені поховати чоловіка заживо?". Коли чоловіка забрали, я не плакала при ньому і собі не дозволяла поганих думок. Записалася в спортзал, ходила з подругами на каву, а таксист, який мене віз додому, мав наглість мене обісрати за те, що веселюсь під час війни. Я економіст, ще й до того я сильна психологічно. Я розумію як працює економіка, тому купую сукні і живу. Для мене плакати проводжаючи чоловіка на війну означає показати йому, що він може загинути. Але я розумію тих хто плаче, тих хто в депресії, підтримую як можу. Тому перестаньте мірятися стражданнями, живіть, купуйте, розмовляйте. Відчуваєте, що недостатньо робите - волонтерте. Не хочете волонтерити - ідіть на будь яку роботу, щоб платити податки. Не виходить - створіть ютюб канал, знімайте треш чи інтелектуальний контент українською на телефон. Купіть те про що давно мріяли. Заведіть нових друзів через Тіндер чи сходіть на побачення. Не дайте москалям нас зломати попри все!
До 24.02.2022 я був веганом, займався спортом, мав струнке здорове тіло, у мене були цілі, які я успішно досягав, я займався саморозвитком. Потім той ранок змінив усе. У березні я дізнався, що росіяни розбомбили мій будинок, який я збудував, вони вбили двох моїх друзів, забрали мою роботу. Якийсь час я намагався триматися, але я втратив сенс життя. Я почав їсти м'ясо, солодке, припинив займатися спортом, втратив будь-яку мотивацію щось робити. Вранці навіть не хочеться прокидатися. За рік після вторгнення я набрав 15 кг, мені зараз байдуже на все. Не знаю, що з цим робити
що у Вас змінилось за рік?
Мені 18 і я залишилася в Києві, попри все. Це важко бути підлітком і повністю не розуміти, що саме ти втратив, що саме стоїть за тим словом молодість, про яке говорять. Але я знаю, що втратила ту Соню, що була справжнім підлітком, дитиною. Я назавжди втратила мирне прощання із дитинством, довелось дорослішати за місяці, дні і хвилини. Так не мало бути, я не хочу, щоб так було. Я хотіла молодості.
дякую.
Хочу поділитися своїми відчуттями.
Яна говорила, що в неї відсутні відчуття, в Емми - навпаки. В мене був і один, і інший періоди.
Я живу в Харкові, і всі щоденні літні обстріли я пережила в рідному місті. Коли був червень, і в нас були обстріли за розкладом (гатили кожного дня по кілька ракет в 23 годині), то я була дуже зла. Раніше я подумати не могла, що здатна когось так ненавидіти. В липні і серпні обстріли були вже мало того, що кожної ночі, так ще по кілька разів і ще вдень іноді. На той момент я вже не була собою, я була просто купою ненависті і агресії. Але це переважно вночі, вдень я намагалась це перемикати. Коли почався наш контрнаступ, то стали обстрілювати ще більше, тоді я вже була у розпачі, що "як так, що тих тварот взагалі зупинить". Але скоро це припинилося, і обстріли були раз на тиждень, два, три. Ненависть стала виходити з мене, а замість неї прийшла індеферентність до усього. І насправді це дуже лякає, бо емпатії не відчуваю вже ні до кого, можливо тільки до військових на передовій. Коли Емма написала пост про те, наскільки було страшно і жахливо, коли ракета прилітає через дорогу, то мені було просто все одно. Бо у мене в радіусі 400 метрів прилітало (з великих ракет) разів 30. І коли я гуляю по місту і бачу багато зруйнованих будинків або воронок замість них, то мені теж все одно. І це жесть, мені дуже соромно за таку байдужість, не хочу бути такою, але я нічого не відчуваю. Сподіваюсь, ми з моєю психологинею все нарішаємо, і я знов стану людиною)
А взагалі дуже дякую вам за випуск. Робите дуже корисну роботу. Ви чудові ❤
Не знаю як ви це все витримали.. ви не байдужі, ваш мозок вас захищає як може. Тримаємося... з усіх сил.
@@khrystynaket дякую, тримаймося 💙💛
Знаєте, коли в серпні в Миколаєві були найгірші з лютого обстріли, коли прилетіло в будинок через дорогу і будинок через 20 метрів від мого, коли ми щоранку і щоночі сиділи у ванні і рахували кількість С-300... Я купила курс по СММ і почала продавати свої вишиті сумки і шопери через Інстаграм, коли до того могла квіточку раз на місяць викласти... Робити щось руками, отримувати відгуки і слова, що я надихаю людей, працюючи і щось створюючи під вибухами в місті без води.. це допомогло.
Ви молодець!
@@tosha3818 дякую 💚
Ніколи в житті не була більш непродуктивною, ніж зараз. У мене є робота, яка мені не дуже підходить, але я навіть не шукаю інше, бо я відчуваю, що не потягну, тому що у мене немає сил. Ні на що. Іноді просто можу лежати весь день. Це жахливий стан і настільки нетиповий, так складно з собою такою.
Я впевнена, що з часом стане легше і ви знайдете спосіб жити і любити і радіти. Мені дуже допомогла йога. Будь-яка тілесна практика корисна. Дякую, що ви є. І що ви сильні.
Обіймаю❤️
@@christinerudakova дяяяякую вам за слова підтримки!
Я теж забила на себе. Набрала 6 кг, не хотілось доглядати за собою. За цей рік я ні разу не приймала ванну, лише швидкий душ, хоч раніше частенько спа процедурки вдома були.
Буквально минулого тижня я побачила на вагах, що скоро буде нове ціле значення моїх кг. Якось це клацнуло мені перемикач у голові. Почала цікавитися здоровим харчуванням, регулярно ходити в зал і бігати там. Біг дуже подобається. Ніби біжиш від цього пекла, або в нього, та хоч не стоїш на місці.
Вага іде і це мотивує. Сьогодні вперше за багато місяців використала скраб для тіла. Треба жити 🙏🙂
Я теж обожнюю бігати ! Я завжди раніше бачила у кіно та серіалах західних , що головни герої бігають особливо швідко , коли в них щось погано коїться . Я це відчула , коли так прискорююсь теж .
Два роки тому десь у цей час сталася люта ожеледиця, треба було іти дуже повільно, маленькими кроками. Пам'ятаю, як на пересадці, між двома зупинками тролейбуса, після десь150 пройдених метрів - попереду ще 50, у мене стався якийсь екзистенціальний брейкдаун. Поруч якраз впав чоловік, а я просто зупинилася, глибоко переконана що я тут залишуся на все життя, просто перестану іти. І це якимось чином злилося з моїми роками депресії, бо стан по суті той самий: я нічого не хочу, нікуди не йду, просто не чіпайте мене. Якось дісталася до роботи, а це відчуття коли застряг на льоді, настільки гидке, зостало. Тепер, коли мене реально накриває, ловлю флешбек. Дивно, але це працює як імпульс, і рухатися стає трохи легше.
Трішки про тонкосльозість...
По життю я була плакса: хтось образить - в сльози, погана оцінка, завал екзамену, публічний виступ - зразу ридаю. Навіть слово неприємне скажуть, і в мене вже очі на мокрому місці. Нічого не могла з цим вдіяти. І щитоподібну залозу лікувала, і антидепресанти пила, і до психологів ходила. Нуль.
Але коли в житті трапляється справжне пекло (мати вмирає від раку, за нею помирає батько, важкий догляд за ліжачою бабусею, війна в кінці кінців!), сліз майже немає. Просто в голові є думка: те, що трапляється - реальний жах, і плакати тут не соромно. Сліз немає. І це не те, що я зараз в спец режимі, щоб витримати напругу, а потім розридатись. Дозволяю собі будь які емоції, але плакати просто не хочеться.
Ще з 2014 страждаю на птср та тривожний розлад. Але він дуже погіршився через 4 роки, а на восьмий став вже просто нестерпним. Кожен день сльози без причин, тригером стало усе. Всім раджу з таким іти до психіатра та не подавляти це у собі. Лікування трохи допомагає,але я все не можу жити без важкої провини вцілілого. Війна кожну хвилину у моїй голові, а особливо рідні у Луганську. Це їх вибір залишитися там, але я чомусь постійно звинувачую себе у цьому.
Я за кордоном і на мене нападає жахлива провина, коли читаю про втрати наші. Коли військовий пише, як все важко, як молоді гинуть. Але я вважаю, що він правильно робить, що про це пише. Це мій віртуальний ляпас. Коли я трохи якось розслабляюся, менше читаю новин, більше думаю про те, як сьогодні втомилась на роботі, я знову включаюсь в донати, новини. Коли трохи вщухає гостра ненависть. Ненависть - це теж емоція, яка потребує внутрішніх сил організму. Іноді вона теж переходить на задній план і на перше місце стає турбота про близьких, любов до Батьківщини. Ми робимо багато. Я сама зрозуміла, що роблю все, що можу.
Я також відчувала сильне почуття вини, за безпечне місце. А ще додає медіа, соц мережі та люди які часто узагальнено висловлюються про «виїхавших».
Була в Києві в кінці грудня. В таксі на мене косився таксист. І в банку, і в ще одному таксі з водієм розмовляла - всі привітні, все ок. Але одного таксиста вистачило. Ніколи не думала, що доведеться до всього ще й такий досвід мати. Тут вже чула думки, що люди не хочуть повертатися саме через ці докори, і, якщо чесно, сама їх дуже боюся.
Так, на жаль, це страшенно тригерить. Інколи це прирівнюють до «зради» і якогось ахимерного «недостатнього патріотизму» всіх підряд узагальнюючи. При цьому ніхто й не задумується, що закордон могли виїхати не лише люди, які вчасно евакуювались, але й вже безпосередньо жертви. Таким таксистам треба задавати питання : «а дівчинка, яку зґвалтували, і яка виїхала на реабілітацію закордон, також «зрадниця» і «непатріотка»?
@@UlianaZaitseva та він же нічого і не сказав, просто неприємно дивився) Але думку я Вашу розумію. Я не пережила якогось травмуючого досвіду, мені пощастило. І тому я розумію чому мене хейтять, але коли хейтять тих, хто пережив жах, або вже не має куди і повернутися.. Мої близькі люди (майже всі) нас зрозуміли, а чужі люди - буду вчитися жити у нових умовах)
@@anastasiiavasylieva6566 маю все ж надію, що це питання не буде розбурхуватись тими, кому це зараз найбільш вигідно. Бо вони мастаки розвивати теми, які розділяють українців.
@@UlianaZaitseva я теж сподіваюся, що після Перемоги буде багато інших справ)
Я скоріше людина у ступорі. Справляюсь з цим за допомогою маленьких цілей і маленьких досягнень. Також намагаюся не забувати про маленькі радості, наприклад, моя домашня тваринка також тримає мене на плаву, я не знаю що б я робила без свого кролика, бо він був тим, хто спонукав мене під час обстрілів ховатися, а в тихий час виходити у магазин за смаколиками йому і собі. Думаючи про нього мені хочется плакати від щастя, що він в мене є і він такий хороший. Це виводить мене зі ступора на певний час.
Я дуже дякую за ваше відео. Бажаю нам усім сил і наснаги жити.
Я Вас розумію . Для мене моя радість це моя собака . Мій улюбленець коргі . Навіть коли дуже погано , з ним виходжу на прогулянку до парку . Він ще відволікає мене , бо дуже кумедний , ще він ніжний .
Просто всіх міцно обіймаю, ми все витримаємо, і, звісно, переможемо💙💛
і я Вас обіймаю
Яка болюча тема, але як Я рада, що натрапила на це відео. Я пережила бомбардування і окупацію Ізюма. Але мені пощастило більше,ніж тім людям, які жили у багатоповерхових будинках, так як ми з моєю подругою перебігли через міст на приватний сектор і ховались у її вітчима у погрибі, в нас була картошка та закрутки, їсти було мало, але сильно не голодали... Коли ми перший раз 1 квітня пішли у центр міста за речами к мене не було слів, просто оципініння, коли Я побачила багатоповерховий будиное поділений навпіл і посередині було насипано купу бетону чи то цеглини... Люди померли під завалами... Без їжі, води і навіть доступу до кисню. Давали почали прибирати тільки десь після 2 тижніа як Я це побачила. І з того дня Я не жаліла себе, бо знала, що люди пережили набагато страшніші події І страждали більше за мене... Але Я тепер просто поплачу І пожалію себе... Не має "маленького" Горя, ми зараз усі в одному жахливому становищі, війна вона нікого не обійшла.. Нажаль
Плела сітку і допивала ще телпу каву, слухаючи ваш етер. Після 24 лютого ніби переродилася, зараз важко згадати щось із тих, довоєнних часів. До великої війни не дозволяла собі плакати за будь-яких обставин, зараз плачу потроху за необхідності (а необхідність отакенна), часом, якщо вистачає сил, щодня. Раніше була вразливою, зараз щонайменше вдвічі вразливіша, настрій ніби кардіограма людини з тахікардією, іноді навіть збагнути не можу, що відчуваю. Не замислювалась над своєю важливістю, просто робила, що треба і що скажуть робити. Чомусь після початку повн.війни, коли ставало дійсно погано, ніколи не ставала на свій бік... Після перегляду, подякувала собі, кожному, хто подивився випуск і вам Дякую❤️
Я з Маріуполя, виїхали 3-5 квітня. І у мене відчуття, начебто я недостатньо пережила
Слухала етер, лежачи на дивані без сил. Дякую за нагадування, що не треба себе за це картати❤️
❤️
Здається що ви передбачаєте майбутнє. В мене зараз сильний стан апатії. Знайшла роботу нарешті після року перерви і я не можу почати нормально працювати. Боюся говорити з новими людьми, боюсь виходити з дому. Дуже вчасне відео. Дякую 💙💛
Бажаю Вам відновитися та налагодити спілкування! Тримаймося!
@@evdokiiareshetnik4868 дякую я намагаюся але не знаю коли прийде це відновлення😓
@@olyarutz Обов'язково займайтеся з психотерапевтом - це зараз важливо) Це було завжди важливо, а зараз - тим паче.
Такий самий стан, апатія, лінь, нерішучість, сонливість😞потрібно шукати роботу, а я начебто стала боятися людей. Хоча раціонально ти розумієш, що треба діяти, щось робити, але сам собі і заважаєш.
Робіть над собою маленькі зусилля, по трошку щодня. Бажаю Вам успіхів на новій роботі! Обіймаю.
Велике вам дякую. Минуле відео з обговоренням люті було для мене дуже актуальним. Але не знала, що ця тема також була для мене важливою, доки не вийшло це відео. І я дійшла для себе цікавого висновку. Провина вцілілого дійсно не піддається жодній логіці. Де б ти не був і ким би ти не був під час війни, вона може тебе наздогнати.
Мені 16 років і я харків'янка. Я і моя сім'я з самого початку війни залишаємося вдома, у Харкові. В основному через те, що зарплата моєї мами складає приблизно 5-6 тисяч і якби ми вибралися, жити дедалі на такі гроші б не вийшло. Всі мої близькі друзі за кордоном, за винятком однієї подруги. І якщо свій стан я можу описати як стабільно нормальний але з чималою частиною люті на все, то вона в жахливому стані. Вона почала ненавидіти всіх, включно зі своїми батьками і мною. Вона також бажає мені смерті, хоча потребує уваги зі сторони. Я розумію, що вона не винна в тому, що вона розбита, тож намагаюся стабільно з нею спілкуватися і підтримувати її. Вона багато пережила за часи війни і до них, а тепер ще й такий вік, коли потрібно визначатись з майбутнім, з професією, та і якось ЗНО взагалі скласти. Я про це навіть не думаю і не можу не відчувати себе через це паршиво. Моя найближча мета на даний момент - зустрітися і познайомитися із класом, в якому я навчаюсь вже більше півроку дистанційно. Бо в 10 нас перемішали у своєрідний вінегрет із паралельних класів, а я ніколи не думала, що так сильно потребую живого спілкування. Сподіваюся, що ми переможемо до того, як я закінчу школу. Та і взагалі, що її встигнуть відбудувати за часів мого навчання.
Дистанційне навчання не допомогло мені з моєю люттю. Восени я перейшла на українську мову, поглибила знання в історії України і намагалася ізолювати свій інфопростір від всього російського. Але живучи в Харкові це складно зробити. Складно коли деякі викладачі проводять уроки російською мовою в українській школі, або коли на уроках кажуть про "надуманість мовного питання" та "ми вільна країна, можемо обирати мову, тому оберемо російську". Складно, коли однокласниця незадоволена тим, що ми на історії України розмовляємо "лише про мінуси срср, а не про його плюси".
Я люта на все це так, що не передати словами. Я люта, що тепер не можу нормально спілкуватись ні з ким. Люта на ситуацію, війну, росіян, російську мову, та тих українців, які не за перемогу, а за мир, за росіян.
Але я також відчуваю провину вцілілого, бо бачу в якому стані моя подруга. Бо багато моїх друзів змушені покинути рідні домівки. Бо мені не так погано, як моєму оточенню. Бо мені вистачає сил думати про мову та історію, коли вони не можуть. Завжди будуть люди, яким гріше. Тому провина вцілілого завжди знайде причину своєї появи.
Вибачте за такий потік думки, навіть не завжди за темою, і ще раз дякую за обговорення проблеми. Ви справжня знахідка.
Яка Ви розумна та чудова дівчина ! 👏 Бережить себе . ❤
Ви для себе прийняли рішення, яке точно показує, яка ви людина, а ви людина з принципами, для якої є різниця і в якої є стрижень, а це головне. Ви правильно робите, що підтримуєте подругу, всі зараз переживають цей безкінечний потік болю, хто як може з цим справляється. Тримаємося, мусимо триматися.
Саме завдяки тому, що ви думаєте про мову і історію, Україна матиме майбутнє, бо його творять такі люди, як ви. Я впевнений, що ви знайдете однодумців.
@@svetlanac1404 Вельми дякую, і ви себе теж
@@khrystynaket Щиро дякую за ваші слова. Так, ми будемо, ми обов'язково витримаємо і переможемо
дуже дякую за випуск!нехай квітне український ютюб!!!
Дякую, дівчата! Трошки відпустило, що я не одна така. Виїхала на самому початку війни з донькою, не пережила нічого страшного і тому постійне відчуття провини за все, про що ви казали та ще за мільйон речей. Минув майже рік, а все як один день, у постійному відстежуванні новин і відчутті провини за те,що я мало чим можу допомогти. Апатія і розпач, живу ради дитини. Вибачте за таку відвертість, просто дуже відкликнулось.
Бажаю вам натхнення та рекламодавців)
Я вас розумію дуже і обіймаю. Спробуйте шукати можливість відпочивати і робити те що тільки вам подобається
Люба Євгеніє, ви не одна така. Нас таких багато. Я теж пройшла і через депресію, і через розлад адаптації через небажаний переїзд. Я зрозуміла, що грати в гру "комусь гірше, ніж мені, тому я не заслуговую на....." можна безкінечно. І головне - це аж ніяк вам не допоможе.
Я свідомо заархівувала всі телеграм-канали з новинами, знесла інсту та твіттер. Принаймні кілька місяців спробуйте це. Коли зникне звичка постійно відстежувати новини (які переважно негативні), стане трішки легше. А далі потрошку-потрошку почнуть допомагати прогулянки, прості домашні вправи, книжки. І навіть колись ми з вами знову будемо щось планувати хоча б на кулька місяців вперед. Міцно вас обіймаю!
Точно теж саме 🥺тримаємося разом! ❤️
Я бажаю Вам віднайти свою іскру життя! Ви і ваша донька живі, майно, імовірно теж, то ж все більш менш, Вам є куди повернутись. Дбайте про себе і дитину. Донатьте якщо можете на ЗСУ. Не можна Нам розкисати!
ті ж самі відчуття
Я психологиня і працюю в тилу, дякую вам за цей випуск і надважливу тему🙏🏻Українці - то сила! І ми маємо право жити, бо боротьба - це про життя! Обіймаю кожного🫂💫
і я Вас обіймаю
Я все своє життя в такому стані, скільки себе пам'ятаю.
Після 24-го лютого я почав помічати, що тепер люди думають так само як і я. То було несподівано. І кожні два-три місяці їм додавались нові симптоми, в яких я впізнав себе..
Не буває поділення тонкошкірий/товстошкірий. В тому стані завжди є надчутливі рецептори і є наглухо відбиті. Просто ви ще маєте їх знайти...
Хороша новина в тому, що ви повернетеся до норми, ви не забудете як то, жити нормальне життя. І коли з вами то станеться, вже маючи цей стресовий досвід - поясніть мені, бо я не знаю як це.
Подяка каналу за просвітницьку діяльність задля нашої самоідентифікації
До списку речей, які допомагають почуватися потрібним, коли ти не в Україні - стати патроном українського каналу, а ще краще кількох) дуже класно виявляється платити комусь зарплату, як говорить Емма, дуже рекомендую ! :)
Теж була тією людиною, яка докоряти собі за знаходження у безпеці, за філіжанку кави в кав'ярні, за те, що радію гарному виду за вікном. Але в якийсь момент перемкнуло, бо згадала, як тато шукав будь-яку можливість, аби вивезти нас у безпечне місце, як він посміхається кожного разу, коли ми по відеочату показуємо свої будні. Або як ті із близьких, які зараз на фронті, телефонують і підзаряджаються емоціями просто від відчуття, що я в безпеці, або я можу їм якось допомогти. Для мене це нівелює будь-які звинувачення, що я жива, у безпеці, і ще й якось продовжую жити своє життя
Чекаю на відео!
Але відверто кажучи, якщо це вже «депресивні» стани, як ви написали у заголовку, тоді у випадку хвороби депресії особливо ніяк з цим справлятись неможливо… Себе в цьому стані вже не контролюєш… Лише медикаментозне правильно підібране лікування. Якщо ми говоримо саме про депресію.
В будь-якому разі, чекаю відео з нетерпінням! Дуже відгукується…
Вже переглянула відео. Дякую! Ви дуже добре все розібрали! І особлива подяка за особисті приклади та почуття якими поділились! Так набагато легше сприймається сказане і як би дико це не звучало, але «приємно» в моменти, коли думаєш: «о, та це ж я!»
Насправді, стало трохи легше. Але знаю, що це ненадовго. Хочу поділитись своїм досвідом.
В мене ситуація вкрай непопулярна: 21 лютого ввечері ми з моїм хлопцем вилетіли прямим рейсом з України на Кіпр проводити мій день народження в теплій країні. І ось 24 лютого… шок, сльози, спочатку страх за всіх близьких та знайомих, а потім кілька місяців докорів, ковиряння і вбивання себе думками по типу: «як я взагалі посміла отак випадково врятуватись?», «чому я не в Україні?», «яке я взагалі маю право на щось жалітись і скаржитись?»…. І ще 100500 думок такого характеру, які просто поїдали зсередини.
Були й думки щодо донатів, чого це я така бідна нещасна не маю доходів, не працюю і не можу багато донатити. Як я посміла?! І були думки щодо того, що як я можу жалітись на якийсь умовний біль в коліні, якщо хтось зараз опинився без дому і бачив як на його очах помирав хтось близький і тд. Подібні думки тривали дуже і дуже довго, і зупиняти їх було вкрай важко.
Оскільки мені повезло опинитись в країні з морем, я щоразу як ходила на море, - я його не відчувала. Я обожнюю море і все життя мріяла жити поруч з морем, але в той момент таких яскраво виражених емоцій не було.
Загалом я прожила період із відсутністю емоцій та дійшла до вкрай емоційності… Такої емоційності, від якої стало надзвичайно страшно. Це неконтрольований гнів, агресія, зриви. І неконтрольовані сльози. Коли слухаю ваші поради «поплакати», я не досі не розумію як це може допомогти. Тому що мені страшно плакати, бо цей процес просто не зупиняється і починаються настільки критично негативні думки та самопоїдання, що деколи страшно за себе.
В моєму випадку все стало зрозуміло, коли поставили діагноз «депресія» та почали медикаментозне лікування, яке в один момент доволі добре стабілізував стан, але все ж негативні емоції досі надзвичайно часто дають гору. І в такий момент, хоч і логічно моментами можеш усвідомити, що «так, потрібно встати з ліжка, потрібно щось робити», але ти не можеш. Просто не можеш. В таких випадках жодна логіка, кроки, планування дрібниць не працюють, бо це хвороба.
Я вперше привселюдно ділюсь цим. Хочу, щоб кожен, хто відчуває подібне як я: а саме, що зовсім не контролює своїх емоцій, негативних думок, невпинно плаче через будь-яку дрібницю та просто перетворився в овоч і зовсім не може з цим справитись: не бійтесь звернутись до спеціаліста! Є моменти, коли самостійно ми вже не можемо справитись і це теж нормально. Вау ефекту очікувати не варто, але як мінімум трохи легше жити стане. Просто жити, щось робити, могти встати з ліжка, зайнятись якимсь хоббі, щось створювати чи просто банально могти спілкуватись з друзями - це вже щось.
Дякую за те, що ви робите! Дякую, що поділились своїм досвідом! Дякую за якісний український канал!🇺🇦
У мене до вашої дуже схожа історія - я виїхала через тиждень від початку вторгнення, і кілька тижнів після дороги мене ще штирило адреналіном, а потім на мене обрушився нервовий розлад. Не могла більше спати, бммогла тільки плакати. Звільнилася з роботи, бо перепрацьовувала щодня по 6 годин понаднормово. В той же день подзвонила терапевтці, з якою давно вже не займалася, а вона вже через два тижні мені порадила звертатись до психіатрині. Зрештою діагноз: розлад адаптації та депресія. Півроку нейролептиків для сну (без них було безсоння) і антидепресантів. Вже місяць як я закінчила їх приймати. Все ще складно, але я вже ближча до норми. Хоча такою, як раніш, вже не буду.
Тож повністю погоджуюся: якщо вам дуже погано, звертайтеся до психіатра! Це можна зробити онлайн, якщо ви за кордоном (як я). І якщо здається, що ви не настільки хворі, це вас мозок вмовляє не йти до лікаря - а ви все одно запишіться, хай вас послухають і якщо що - допоможуть!
@@MrFahrenheit9 дякую, що поділились історією. Повністю підтримую щодо того, що якщо є хоч найменші сумніви, - варто не боятись, не соромитись цього, а звертатись до лікаря.
Я спершу звернулась до терапевта, хоча прекрасно усвідомлювала, до якого саме спеціаліста мені потрібно. Але просто боялась. І звісно, терапевт після консультації направив до психіатра. Від цього мені стало значно легше, бо це була перша людина, котра нарешті так як і я звернула увагу, що мені дійсно потрібна допомога.
До речі, також турбують розлади сну, було й повністю безсоння… Боялась спочатку приймати призначені ліки, розповіла про це лікарю, що боюся саме тих препаратів, і призначили інші, які мені підійшли.
Мені також прогнозують від пів року лікування. Поки лише майже 2 місяці минуло, але результат відчутний!
Щиро рада, що ваша історія лікування успішна! І дякую, що поділились нею 🙏
@@_beatrisa і вам дякую, що поділилися! щодо безсоння - я дуже боялася з пігулок для сну злазити. І спочатку реально це як почати їздити на коньках не біля бортика - тривожно. Довелося застосовувати всі можливі методи додаткові: фізичні навантаження (навіть просту прогулянку), не дивитися в смартфон перед сном, а читати книжку, вирівнювати графік. Потрошку стає значно легше. Ніщо мене так не налякало, як безсоння - це була основна причина, чого я поїхала з Одеси - просто від нічних сирен було дуже погано
Дякую за випуск. Палає як і у всіх. Ємоційні гойдалки та купа всіляких думок, апатія .Рятує підтримка та турбота рідних та друзів, знайомих. Ще знаходжу собі якісь завдання типу потренуватись та найти собі якусь роботу. Проводку замінив, батарею з ноута перепаковав, до друзів в гості. Сумую за побратимами, можливо я не буду на своїй посаді але можу в іншому місці/ посаді знадобитись. Планую після лікування продовжувати службу. Обіймаю вас від всіх військових
Дякую Вам ! ❤
Дякую вам за ваші відео 💚 я у зовсім поганому стані був вже кілька років і без повномасштабної війни.... Я соціофоб, з неймовірною тривожністю, постійним бажанням поставити крапку своєму життю, можливо з птср, через купу травм від батьків і секти, куди мене тягали все дитинство і підлітковий вік, поки я не осмілився сказати ні, за що поплатився і отримав ще більше знущать, ненависті, осуду, бо я найстрашніший зрадник.... Я вже 5 років живу в іншому кінці країни і не спілкуюся з батьками, але я тотально залежу від партнера, який теж психічно і фізично зламаний і потребує допомоги... Як би я не намагався робити якісь маленькі кроки - мені нічого не допомагає... Іноді шукаю безкоштовну допомогу онлайн, але кожного разу мені не щастить і мені стає гірше і треба знову класти титанічні зусилля на стабілізацію себе... І от мені в цьому році 27 а я не працюю, не маю освіти, бо батьки колись через секту зробили все щоб зламати мене остаточно і не дати вступити мені до вишу... Я не знаю що я вмію, чого я хочу, куди мені йти... Яку роботу знайти щоб допомогти партнеру і потроху розгрібати величезні борги і серйозні проблеми зі здоров'ям... Без грошей ти нічого не можеш, щоб їх отримати треба робота, а навіть в супермаркет треба амбіційні, життєрадісні, комунікабельні, з активною життєвою позицією і здатністю тягати мішки капусти... А війна відібрала у мене останню, маленьку, незначну надію на краще, бо до 24 партнер знайшов нову цікаву роботу і ми розплатилися з основними боргами.. Але потім війна... Роботи нема, ціни скажені, життя виключно в борг... Я останні роки наче безкінечно тону в болоті і немає дна... Я намагаюся чомусь вчитись, але швидко втрачаю сили, інтерес і терпіння і все марно.. Хтось казав що в такому складному випадку треба шукати для початку психіатра, і за допомогою ліків виїзжати з пекла і потроху заробляти на терапію... Але і на те треба гроші... Я писав одному психіатру в інсті з проханням підказати якусь безкоштовну допомогу... Але всі мої сторінки в соц мережах більше схожі на ботів, та і я такий не один точно... Всім зараз важко... Я так не хочу більше боротися... Вибачте що рознився тут..
Господи, дівчата, дуже дякую вам за цей випуск. Це саме те, що мені було потрібно. Це те - що кожен має почути. БУДУ РЕКОМЕНДУВАТИ ІНШИМ!
Це відео - саме те, що мені було так потрібно. Дякую! Міцні обійми кожному і кожній, хто цього зараз потребує 🫶
і мені
Я з початку повномасштабного вторгнення ні разу повноцінно не заплакала. Поки сиділа в перші дні сама в коридорі в Києві, думала, що розплачуся коли виїду до мами. Але ні. Потім думала, що повноцінно розплачуся, коли дивитимуся відео з деокупації Херсона, але ні, очі наповнювалися сльозами, по щокам стікало по одній сльозинці і на тому все. Добре хоч радість вдається відчувати повною мірою. Коли таки відбувся концерт Жадана і Собак з Братами Гадюкіними, то це було просто кілька годин щастя і радості.
Господи, як ви вчасно❤
Сьогодні весь день ходжу гризу себе за те, що я така нікчема і так мало роблю для перемоги в порівнянні з іншими. А тут ви :) Дякую, трохи попустилася))
Важко було після кожних, хоч і не частих, прильотів. Весь час в голові було запитання "чому мене ніхто не хоче залишити в спокої? Просто відчепіться від мене!" - так могло пройти більше 5 годин лежання без жодних дій. Не хотілося погоджуватися що життя триває, час ніколи не зупиняється.
Частично мені допомогла моя кішка, яка потребує турботу. Зрозумівши, що я все ще несу за неї відповідальність мені стало трішки легше. Життя продовжилося, хоч і не в швидкому темпі, але те що воно зрушилося вже плюс.
Дякуємо за цікаву доповідь...наснаги вам та творчості
Дякую за важливе відео. У мене поперемінний стан. Багато часу у певному ступорі, як у скафандрі. А часто - як оголений нерв, висока чутливість, емоційність. Тримаємось і дозволяємо собі жити і право на радість. Ніхто нас не зламає
Дякую за цей випуск. Мені він був корисним ❤️
Вдячна собі, що попри всі трабли з грошима, не припиняла ходити до психотерапевта. Тільки пост фактум я розумію, звідки мене витягали наші консультації та як допомагали вчано відрефлексувати щось. Погоджуюсь про спорт, про каву, про харчування, про елеметарні прогулянки. Мені допомагає створювати стабільність в нестабільності. Ранкова руханка, наприклад. Навіть якщо її перебила тривога - шурую в метро і там дороблюю. Або дивитись фільми, які подобались до Великої війни. Хай я дивлюсь "Гордість та упередження" 20 раз - тут я знаю, що мені сподобається, що мені буде тепло та цікаво. Можна й просто купувати каву однієї й тої самої фірми - це теж про щось стабільне.
А ще обіймаю кожного, хто цього хоче. і кажу - ви молодці.
Дякую за таку важливу для мене розмову, я почула, що мені можна переживати своє горе, бо я собі того не дозволяла. Одного разу я пожалілася що я втратила дім , а ми з мамою пенсіонери і не зможемо все нажити наново ні квартири ні майно, мені тут же закрили рота фразою "радійте, що залишились живі, у інших рідні загинули", а мені просто хотілося співчуття, я зрозуміла, що не треба його шукати в месенджерах.
Дуже відгукуються ці дурнуваті вирази, чула багато разів. А ще цей мєм, коли після "радій, що вижила" кажуть: заробимо, відбудуємо. Типу, по-перше, реалістично ніхто не буде людям допомагвти будувати і заробляти, ми ж не в соціальній рекламі живемо. По-друге, ці люди живуть в казковому світі, де з робочими правами все ок, де легко знайти роботу, особливо, зараз?
По-третє, втрата будинку чи переїзд до іншого міста - шалений психологічний стрес і люди мають право важко переживати цю втрату.
Мене шалено злять ці зверхньо-ванільні коментарі, і перед очима спливають картинки хіпстерів з лавандовим рафом десь у Європі.
Дякую за випуск!
Вважаю що зараз найголовніший вклад в перемогу кожної людини, яка знаходиться в умовній безпеці - це не поїхати кукухою. Піклуватись про себе, про своє ментальне здоров'я в нинішніх умовах то є шалений труд
З початком війни я зрозуміла, що люблю своїх співгромадян!!! Що Ми нація!
Якраз це все переживаю з жовтня. Я живу на заході України. Я тут живу вже ...ой ..зараз...11 років. Сама з Києва,тобто мої рідні-там... Я посивіла за ніч з 25 на 26 лютого,коли мої прийняли все таки рішення їхати до мене...І я з ними поїхали далі на Закарпаття. Сидячі там ми навіть не розмовляли,бо був ступор спочатку. Я хотіла їхати назад,мій чоловік мені забороняв вертатись...Вернулись в червні.. Я почала свою маленьку справу... Жовтень-перше таке масове бомбардування... Я тут,а мої-там...Сестра саме йшла на роботу,дивом відлетіла від вибуху і заповзла в магазин,що був у якомусь підвалі... Нам розгатили половину підстанцій-моя справа пішла по....зді(вибачте)..Я могла днями навіть не митись,так було все пофіг..Потім прилетіло біля нас тут-як вікна вцвліли-одному Богу відомо...Я головою розумію,що треба щось робити з собою(зовнішній вигляд-сплошна дупа). Я не сплю уже не знаю скільки місяців...просто не сплю і все.
Але....зараз піднімаю себе просто копняками..Ось на носі-друга спроба відновити свою справу...Маю надію,що вийде...
Стало легше... дякую
Дякую! Повністю згодна - не варто мірятись горем. Треба тримати себе в ресурсі і мати змогу підставити плече ближньому. Але не заважати людям, які роблять добру справу, це також вклад в перемогу.
Приємно вас слухати, дівчата. Багато в чому на 100% погоджуюся, а речення "ми просто втратили все своє попереднє життя" як ніколи є влучним. Дякую за те що ви є і за все що робите на укрютубі.
Як це вчасно, чомусь зовсім немає сил, настрою. Так перераховую кошти на фонди, так, молюсь за наших воїнів, так, реву за кожним полеглим, інформація про кого потрапляє на очі. Але огортає якийсь сум і безвихідь. Дякую вам, розумом все сприймаю , а по факту, суцільна прірва важких емоцій. Борюсь з цим.
Моя наівність по життю зараз допомагає. Я з Київщини, відносно в безпеці, різні ситуації були. Але апатія закінчилася у березні. Я живу і далі будую плани на рік-два. Просто впевнена, що все буде, не одразу. Але як інакше. Це трошки рожеві окуляри. Але мені допомагає.
Я б сказала, що це здоровий оптимізм. Якщо це допомагає вам пережити сьогоднішній день, то це чудово.
Мені хочеться завжди бути поруч з такими як Ви .🙂 Я помітила , що я тягнусь до оптімистів . В мене на роботі є така жінка , вона працює на дому , але коли вона до нас приходить , я завжди радію .
Мені допомагають: 1) уроки з англійської, бо це рутина з довоєнного життя; 2) улюблене заняття; 3) читання книг і купівля також: 4) ранкові зарядки і довгі прогулянки. Але інколи не допомагає нічого, проте це інколи закінчується рано чи пізно.
Шановні! З початку випуску я почала ридати, бо розумію, в якому стані знаходжуся... Це страшно. Але дякую, бо ваші поради на вагу золота! І так, на дуолінго вже 173 день пішов ❤️🩹
Була на 220 і додаток перестав завантажуватися🤯
@@ledmer_remdel а з пк працює?
Кожна теза, кожне слово - просто в яблучко. Найстрашнішим для мене, після можливої смерті близьких, було відчуття втрати себе: аморфності, небажання вчитися, розвиватися, втрати жаги до життя. Зараз я розумію, що це захисна реакція, і, сподіваюся, тимчасова. Дякую вам за неоціненний внесок в моє ментальне здоров'я.
цей випуск як спеціально для мене робився. психолог сказала мені, що я фізично переїхала (наразі знаходжуся в Німеччині), а душею залишаюся в Україні... і поки я не знаю як об'єднати себе в єдине ціле, бо увесь час почуття провини, що я в безпеці, а хтось під обстрілами. хоча й намагаюся себе виправдати тим, що все заради донечки, але ці постійної тривоги, неможливість радіти (бо хтось же там сидить в підвалі) і того, що я роблю недостатньо (бо можу лише донатити) постійно переслідують.. завдяки цьому випуску я насправді відчула певне полегшення і буду намагатися відрефлексувати цю тему та дозволити собі жити, а не існувати. і радіти. ви говорите про дуже важливі речі для кожного. дякую вам!
У мене після 24 лютого всі відчуття загострилися. Виїзджала з Запоріжжя на 2 місяці в Тернопільська область і там плакала дивлячись на калину. Дуже вона мені красивою здавалася!
Ютуб дуже вдало порекомендував мені це відео у 2024.... Молодці дівчата!
10 років як живу за кордоном, щодня думаю, що то могла бути я з двома маленькими дітьми розбомблена в своєму будинку. Слава Богу і ЗСУ моя родина в більш менш спокійному регіоні і не зазнала тих втрат, які зазнали багато українців. Перші місяці я була просто в якомусь шоці, нічого не розуміла, постійно плакала, вила, і донатила, більше нічого не пам'ятаю. Потім зібралась і дозволила собі радіти разом з дітьми, відновила активну роботу. В мене досі розгубленість, метаюсь кругом, щоб нічого не пропустити, мітинги, допомогу нашим людям в штабі взаємодопомоги, різні збори і донати, ярмарки і аукціони, воюю в твітері з місцевими, бо рос пропаганда не спить, розповідаю знайомим історію і тк, досліджую нашу історію і культуру,,, хочу встигнути все і кругом, і від того часом розгубленість і втома. Про себе не думаю взагалі, за останній рік помітно постаріла. Ця війна забрала особисто в мене такий дрогоцінний час. Хочу навчитись відновлювати свої сили і бути більш енергійною. Бачу що багато хто пише за біг, я теж, чесно, спробую. Обіймаю всіх
Мене врятувало тільки звільнення з роботи. Бо майже рік це було диким випробуванням, без відпустки, без звичних вихідних, постійно з дитиною, без особистого простору і місця для відпочинку... Весь час собі дорікала, що я хрєнова як мама в цій ситуації, і як працівник я теж ніяка, про побутові речі взагалі мовчу. Зараз місяць вдома і я відчуваю себе краще, налагодився сон, немає постійної втоми, і зосередившись на дитині, бачу, що не все в мені втрачено😅 сподіваюсь, що в цьому місяці вже піду на іншу роботу і буду потроху нарощувати оберти☺️
Дуже відгукнулось. І "я не переживала чогось дуже страшного, я винна", і "я не роблю достатньо для перемоги", і те, що раптом почала шалено жерти (набрала 10 кіло). І багато іншого. Нічого про себе в соцмережах не пишу, бо боюсь осуду, що я в безпеці. Хоча насправді моє життя теж зламано.
Що допомагає: спілкування з моїм маленьким сином, вивчення іноземної мови, купівля якихось дрібничок, приготування страв за якимось цікавим рецептом.
Що б ще допомогло: якби не читала в інтернеті коментарі від своїх же співвітчизників до таких самих українців "ой що ви там в безпеці переживаєте, нічого ви не знаєте".
Коли знаходжу підтримку в словах, якихось відео, постах - це допомагає.
з випуску до випуску, мене дуже сильно підтримує Яна. Саме її слова відлунюють у мене всередині. Яно, у вас якась неймовірна сила емпатії та підтримки! Дякую вам за це! Дівчата, дякую за цей випуск. До цього я підозрювала, що роблю щось для перемоги. Зараз же я в цьому впевнена. І Дякую що долучили психолога!
Дякую.
Мій ступор вистрілив майже рік після. Я далеко, я не бачила війни, але я втратила члена родини в Бахмуті і мене як знесло. Дякую медицині, що дала мені час.
Я не одна така.
Дякую,що є така молодь яка сильніша за нас
Я одна з тих, кого дуже довго гризла провина вцілілого. Дійшло до такого жаху, що я раділа (!) прильотам в Київ, які почались активно восени, бо я почала страждати (на початку великої війни я виїхала зі столиці в спокійне місто, де не прилітало). Я сиділа в кімнаті і під вибухи писала новини про ці ж вибухи. "1,2, 3, 4. Так, кореспондент передає про чотири вибухи в столиці". Так само сиділа на стрічці новин поки над моїм будинком літали шахіди. І прям тішилась цим стражданням. Що з нами зробила ця клята рсня.
Дякую за важливі теми, я стільки всього мріяла але зараз я нічого з цього не хочу, і мрії здаються такими далекими і нереальними ніби їх я не зможу досягти, що це вганяє в самоненависть. Після роботи я не можу змусити себе самонавчатись, хоч я розумію що мені саме час навчатись та двигатись вперед, щоб мати більший вибір в майбутньому, вирости як професіонал своєї справи і так само реалізувати інші свої мрії. Я рада що була піднята ця тема і я не відчуваю себе самотньою зі своїми почуттями😊
Як я вас розумію..
Те саме з мріями🥺
Зараз знаходжусь за кордоном і шалено себе гризу за це, маю дуже сильну апатію, немає ніякого бажання ні вчитися чомусь новому, ні шукати нову роботу, бо стара залишилась у минулому житті. Дякую, що поділились корисною інформацією.
Дуже не хотілося дивитися розмову про депресію, але якось почалося і звичайно неможливо відірватися від вашої розмови. Як завжди, мудрий, чуйний і підтримуючий контент, чудова робота
Дякую, що проговорили те, що кожен із нас розуміє десь в глибині душі, але боїться вигнати тролів зі своєї голови, боїться поспівчувати собі і зрештою полюбити себе.
Я сьогодні заплатила за газ зі своєї допомоги по інвалідності 💪
Все так. Дівчата, дякую! Ви - топ! Ревіла, бо вигоріла-перевигоріла за час волонерства. ЖВР дякує за вашу підтримку і завжди влучні теми! Тримаємо стрій!
Зрозуміла, що часто говорять саме про провину вцілілого і дають поради для тих, хто не переживав окупації чи постійних артилерійських обстрілів. Зараз поясню
Я з Мелітополя. І моє життя за цей рік змінилося максимально жахливо: мій дім в окупації, в моя близька людина померла
Я дивилася багато таких відео, в яких говорять щось на кшталт: це нормально горювати за своїм ліжком, коли ти в іншій країні або за втраченими можливостями. І тоді я думаю: а як тоді я маю пережити все оце?
І я не можу знайти таких відео для людей, які жили в окупації чи під постійними обстрілами. У мене немає провини вцілілого, бо я, бляха, не вціліла. Але більшість відео говорять саме про те, що не варто почуватися погано, якщо зараз ви більш-менш ок, наскільки це можливо. Я не ок, але якихось покрокових туторіаліа для моєї ситуації нема
Я теж пережила приліт за 200 метрів від мене 31 грудня. Але окрім всього цього я, як і сотні тисяч людей, пережили ще відсутність поїхати додому і загибель близьких. Я була би дуже щаслива, якби існували проєкти відновлення для людей з тимчасово окупованих територій. Бо поки я просто ділюся цим із друзями з Херсона, Миколаєва та Маріуполя, які мали релевантний досвід
Боляче навіть читати про те, що ви пережили. Відправляємо вам віртуальні обійми.
Вітаю! Можливо, в вашій ситуації потрібна фахова допомога психолога. Спробуйте і бережіть себе!!
@@stasiascani я у психотерапії чотири роки, дякую
Дівчата, ви ну дуууже круті! Дякую за випуск, сумувала за чимось палаючим від вас) тримайтесь, рідненькі українці і українки! Нехай квітне Україна і український контент!
Сижу реву від початку відео. Так сказати розрядка. Психотерапія 100% треба. Скоріше за все більшість людей зможе самостійно вигребти але це займе роки а з спеціалістом можна зекономити час і сили
Дівчата, щиро дякую вам за такі потрібні слова та підтримку.
Дякую за цей ефір. Весною ще психіка давала змогу іноді поплакати, зараз вже більше пів року плакати не хочеться. Розумію що тіло відіграється інакше: безсоння, втома, відсутність апетиту і періодичні проблеми з травленням без причини. Життя йде на автопілоті, наче без моєї в ньому участі.
Сьогодні я ввела у гуглі запит: «Як знайти сенс під час війни». Читала всякі статті. А потім випадково на ютубі знайшла ваше відео. Дівчата, дякую, що ви так вчасно!
Ваш канал для мене як бальзам на душу! Дякую вам!
Дякую.
Оніміння проходе і я стаю людиною без шкіри.
Але апатія сильна. Вона перемагає.
Дякую за поради)))
Емма така гарнюща, очей не відірвати ❣️
я з Харкова, увесь час була тут. знала, що буду плакати під час відео, бо періодично дуже погано, нічого не хочеться і не можеться. я наразі студентка, хочу бути реставраторкою архітектури, продовжую вчитись і іноді просто ридма ридаю від думки, що прилетіло в сусідній будинок, а я все ще тут. що роз'їбало центр так, що однієї вулиці майже не існує, а на іншій нема жодного будинку з цілими вікнами. що на початку я не могла отримати медичну допомогу, і взагалі хоч якісь умови, просто життя під безкінечні вибухи і думки "хоч би не котел". пораюсь або ж думкою, що якби була окупація, я б не могла розмовляти своєю мовою, бачитись із подругою, пити смачну каву (боже, у нас коли в усьому місті нема світла є місця, де можна поїсти суші і випити кави, це такий сюр) і багато чого іншого, та хоча б заради мрії про архітектуру. після припинення щоденних обстрілів стало значно легше, це правда, але частіше відчувається апатія, на диво. проте, я стала купувати книжки, пити каву, зустрічатися з друзями, просто гуляти і стало легше.
Людина в онімінні, почала відчували лише на кінці осені. Дякую, що говорите про це!
Як же добре, що ми не одні. Буквально нещодавно різко «оніміли» все відчуття. Мозком злякалася, але відчуттів особливих не відчула навіть з освідомлення, що стан змінився. І тут - оцей випуск. І ви, і думаю багато людей в коментарях. Разом не так страшно
Корисна розмова.Дякую,дівчата !!!!!
Дякую за цей етер, я з Київщини, тої частини, що була окупована, на щастя ми встигли виїхати другого дня. Я з дітьми до Польща, а чоловік в Україні, звичайно. Коли влітку повернулась до України, перше, що зробила, то пішла плести сітки, потім вдома мені тато зробив раму для натягування сіток і так щодня нарізала стрічки та плела і від цього мені легше було, цетпохи заспокоювало. А ще допомагали діти, бо хочеш не хочеш, а вранці треба встати та нагодувати їх, зводити на вулицю, ще раз нагодувати, розважити і ще нагодувати і так день проходить. Якби не вони, то я б потонула в депресії. Хоч і є втома, що сама з ними постійно, але завдяки цьому, можу заснути ввечері, якщо не було обстрілів. Нещодавно ми знов виїхали, старша вже ниє, що хоче додому, в свій дім, до своїх іграшок та друзів😔 але поки так
Дівчата, дуже гарний випуск! Дякую!
Я почуваю провину за те що, не в Україні, і за те що не переживаю і не поруч з близькими що там залишились і в принципі що після перемоги я не знаю чи ті хто залишився і ті хто повернуться, чи буде між нами порозуміння, як цей різний досвід впливатиме на відносини між людьми. Це відчуття наче я зраджую людям що там якщо я не поруч
Дякую за випуск
Дякую за чудовий випуск! Це така підтримка.
Я науковиця, аспірантка. До війни активно працювала над благополуччям молочних корів. Я горіла цим. Займалась, досліджувала, вивчала. Моя мета була чітка. Я хотіла покращити наші ферми, поліпшити життя корів, щоб вони жити життя, яке варте самого життя, наблизити свою країну до європейських норм.
Після 24 лютого змінилось все. Апатія, втрата сенсу цього.. а який сенс, якщо паскуди гатять не тільки по фермам, а й по нашим будинкам.
Роблю певно дії на автоматі, але не бачу змісту і внутрішньої сатисфакції.
Вірю, що це зміниться. Сподіваюсь
Дівчата , дякую! ❤ Про тренування згодна . Я бігаю , та не заради фігури та схуднення , заради ендорфінів . Про їжу теж саме . Я довела себе поганим харчуванням до того , що почалися проблеми з жкт.
Дякую, дівчата. Корисно зараз для кожного
Ще не додивилась випуск, проте вже дуже сильно надсильно неймовірно до зірочок вдячна за нього.
Дякую за вашу роботу. коментар в підтримку каналу. Добре, що ви це обговорюєте.
Ще донедавна ридала майже щодня, то я не одна така🤗🤗
Більше року в стані оголеної шкіри, хоча мене особисто війна на щастя не так заділа, як багатьох інших. Тому теж були думки, що я не маю права страждати, бо іншим гірше, ніж мені.
Дякую вам за вашу роботу🤗😘
Тема зараз надзвичайно актуальна! Наперед вдячна. Дуже засумувала за ПАЛАЄ🥰
Дякую за тему! З початку року просто жахливо картаю себе за відсутність якихось цілей, бажань, сил планувати, амбіцій. Нічого не хочеться, окрім як спати... і тричі на тиждень вперто ходити на тренування заради ендорфінів. Тепер знаю, що це вже гідний проект по підтримці власного тіла і здоров'я, не все втрачено 😌
І є це дивне відчуття, коли в тебе якось зміщуються страхи. Наприклад, коли був обстріл ракетами, метро зупинилося, то я виходячи з метро не думала про небезпеку, я викликаючи таксі під час повітряної тривого думала, що мені конче треба доїхати в школу і провести в бомбосховищі контрольну, бо у мене дедлайн виставлення оцінок і сьогодні останній день коли ми її можемо написати і відкласти не вийде. Тому я думала, про те що маю добратися до роботи за будь-яку ціну, а не про те, що зараз повітряна тривога, а я вилізла з безпечного метро і стою на вулиці.
Мені справді стало трохи легше після вашого відео🫶🏻дякую
Раніше для мене порятунком було - просто поспати. Стільки, скільки треба, щоб прийняти тезу "таке життя зараз, бездіяльністю собі/державі ти не допоможеш". Але останнім часом відчуваю здебільшого втому, постійну, хоча й трапляються якісь проблески. Попри це, роблю спроби/рухаюсь далі
Ми не маємо права дати собі скочуватись у яму апатії!! Бережемо себе і не втрачаєм радощів життя! Ми живі, маємо жити!
Дякую дуже! Це якраз те, що зараз потрібно.
Дякую за випуск!
Я частіше маю реакцію людини - оголеного нерву, але і повна беземоційність буває. Такі собі гойдалки.
Дякую, що підіймаєте тему ментального здоров'я, вкрай актуально🫂
Від початку повномасштабного вторгнення довго вдавалось абстрагуватись від власних проблем і просто їбошити, а потім накрило. Сильно. Збираю зузуленьку наново по крихті.
Борімося та поборемо💙💛
Все витримаємо, дівчатка та хлопчики! ❤️